Олександр Іванченко - Дорогами Маклая

Судячи з усього, з брошурою ван Лансберге Миклухо-Маклай був знайомий. 11 лютого 1883 року на борту російського корвета «Скобелев», що стояв на рейді Батавії, він дав інтерв'ю кореспондентові батавської газети «Ява боде» Е. К. Ліаану, який запитав ученого, що він думає про дискусію навколо проблеми: можлива чи неможлива єдина нація на островах Малайського архіпелагу.

«В колоніях Нідерландської Індії, — сказав Маклай, — я вирізняю дві більш-менш виразні антропологічні раси: «Малайську, що тяжіє до загального стовбура монголоїдів, і меланезійську, або негроїдну, до складу якої поряд з папуасами Нової Гвінеї входять, безперечно, також негритоси Філіппін і деякі племена континентальної Малакки. Дві раси, але, зважаючи на спільність соціальних інтересів практично всіх тубільців від Яви до Нової Гвінеї, а також на поспільний, єднаючий вплив малайського елемента, я не зважився б назвати навіть таке мале число націй. Уоллес і Лансберге, на мій погляд, мають рацію, лише в тому, що населення всього архіпелагу не можна віднести до однієї національності. Та це не означає, що велика кількість різноманітних племен і народців не можуть скласти єдиної нації. Я зважаю, певна річ, на ту відмінність, яка існує між поняттями «національність» і «нація», хоч багато хто цієї відмінності ніяк не хоче визнати. Проте навряд чи хто зараз ризикнув би сказати, що в Північній Америці така країна, як Сполучені Штати, у державному розумінні не є єдиною нацією, хоча населяють її люди різних національностей. Вони різні з точки зору етнолога, та як неподільний суспільний організм безперечно складають єдину націю в очах правознавця, бо нація є поняття не етнолого-антропологічне, а завжди — соціальне.

Національності виникли шляхом об'єднання сусідніх племен, споріднених аналогічним типом, мовою, культурою, віруванням. Це — етнос, або люди одного однорідного народу, як греки, французи, італійці… А в націй механізм і причини їх виникнення зовсім інші. Передусім тут усе будується на спільних соціальних інтересах, які спонукають людей, етнічно й антропологічно часто зовсім різних, об'єднуватися в єдину спільність для побудови історично необхідної державності; тобто нація є твірне держави. Етнічно ця спільність може бути однорідною або неоднорідною, та хоч би як відрізнялися окремі етнічні групи, зовнішні відмінності не можуть завадити їм скласти єдину націю. Як сказав ще в XIII столітті яванський письменник Тантулар, нація — це «бхіннека тунггал іка» — «єдність у різноманітті».

В цьому розумінні для утворення держави, а отже, і нації у тубільного населення тутешніх голландських колоній, я гадаю, є всі підстави й достатньо причин».

Тепер, через ціле століття, маклаївське визначення понять «нація» і «національність» уже не відкриває нам нічого нового. Ну, звичайно ж, усе правильно. Але ж не так вважали сто років тому, тим більше колонізатори, які проголосили грабіжницький лозунг: «Поділяй і володарюй!» Націями мали право називатися переважно народи Європи, та й то не всі, а тільки ті, що становлять основне населення незалежних держав. Румунів, наприклад, визнали румунами лише в другій половині XIX століття, коли вони утворили свою монархію, що об'єднала кілька одномовних придунайських князівств. Що ж до колоніальних країн, навіть таких гігантів, як Індія, то все «їхнє населення неодмінно поділялося на племена й маленькі народи, називати які націями вважалося безглуздо, а з другого боку, було небезпечно, бо таким чином вони зрівнювалися б з європейцями. У всій Східній Азії тільки японці, які не дали себе підкорити чужоземцям, лишалися народом і нацією. А от китайці відтоді, як попали в залежність до англійців, дарма що були численні, іменувалися «китайсько-маньчжурськими народцями».

Важко сказати, як офіційна урядова газета «Ява боде» зважилася надрукувати інтерв'ю, спрямоване проти політики власного уряду. Чи то редактора зачарувала всесвітня слава Маклая і він не дуже вдумувався в суть його слів, чи, може, в редакції ніхто, крім автора, цього інтерв'ю перед тим, як його надрукувати, не читав. Очевидно, так воно і сталося.

На борту корвета «Скобелев» Е. К. Ліаан був 11 лютого пізно увечері. Потім, щоб устигнути дати матеріал назавтра в номер, йому треба було ще їхати 30 кілометрів з Танджунг-Пріока (порт Батавії) в місто. Отже, в редакцію він повернувся після півночі, коли газету вже закінчували верстати. У таких випадках новий невідкладний матеріал іде, як кажуть журналісти, «з коліс», часто без попереднього редакторського читання й виправлення. До краю стомлений на той час черговий редактор, щоб не затримувати друкарів, змушений довіряти авторові, тим більше, що цього разу автором був хоча й малодосвідчений репортер-початківець, зате лойяльність його не викликала сумніву — батько Е. К. Ліаана, полковник К. Р. Ліаан, обіймав тоді посаду керуючого яванською колоніальною поліцією.