Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

Люди стрімголов вибігали з кондитерської. Заметушились і ті, що проходжались на вулицях. Усі перелякано кричали. Саме тоді пролунав другий вибух, — заграва стала ще більшою.

— Ой матінко, бо-о-о-мби! — несамовито заверещала якась жінка.

Люди кинулись тікати, сердито вигукуючи переляканими голосами:

— До сховища! Де бомбосховище?

— У міському парку!

— Стривайте. Не було ж ніякої тривоги! — гукнув Павло І натовп завагався в нерішучості.

На мить стало тихо.

— Він каже правду, — обізвався якийсь чоловік. — Не бійтесь… — Бігав туди й сюди, як навіжений, і без упину репетував: — Не бійтесь! Ой, боже, не бійтесь!..

— Здається, горять німецькі склади! — сколихнув тишу Павло.

Та одразу проштовхався поміж переляканих людей і пішов геть, докоряючи собі за нестриманість. Йому вслід линули інші голоси, — запевняли, що не горять німецькі склади. А хтось шепнув слово “диверсія”, і воно блискавично понеслося по місту з кінця в кінець. Забовкали дзвони в протестантській церкві, за ними обізвалися і в інших церквах, і місто гуло людськими голосами й биттям металу, наче хотіло розбудити синє море з його величного спокою.

Після недавнього напруження Павло почував себе спокійно, ніщо не турбувало його. Знав, що люди знайдуть у своїх дворах листівки, розкидані утечістами Боротьба почалась, і в цій боротьбі він влучив у ціль. Йому хотілося співати. Обернувся, ще раз глянув на багряне небо, яке віщувало, що от-от настане світлий день, потім наддав ходи.

Але зупинився здивований, — попереду все тануло в похмурому тумані, який оповив будинки, дерева й вулицю. Ступивши трохи вперед, відчув цю теплу пару і пішов поволі, простягнувши руки. Нічого не бачив. Туман заходив йому в рот, пробирався в легені. Сорочка прилипла до тіла, а по обличчю стікала вода, наче вій щойно викупався.

Зупинився в нерішучості. Вдалині чулися голоси перехожих. І раптом подумав, що жоден сищик не впізнає його в цих молочних хвилях, які заслали все навкруги, і що тепер він зовсім легко зможе вибратися з міста. Знав, де на нього чекатиме селянин, що дасть йому на якийсь час притулок. На другий день Балабан має привести туди й Султану.

Хтось наштовхнувся на Павла. Обличчя його юнак не розглядів, — такий густий був туман. Боліли очі. А ліворуч піде якраз вулиця Вітру…

“Потерпи до завтра”, — попросив у думці Султану.

І уявив собі біля неї Горе.

“Врятуй мене!”

Голос дівчини болісно відбився в його вухах. І враз юнак зважився. Доторкнувся руками скла якоїсь вітрини і почав ступати уздовж стін, поки не збагнув, що вже потрапив на вулицю Вітру. Тоді перейшов на другий бік і навпомацки ступив уперед, поки не налапав паркан.

Знав, де стоїть будинок Аделаїди, він заходив туди одного разу з Горе, але тепер, коли місто оповите туманом, просто неможливо його знайти. Мацав стіни, сподіваючись впізнати вхід, і наліз на когось.

— Це ти, Аргір? — почувся голос. — Я не бачу навіть свого носа…

— Умгу, — мугикнув Павло. І весь насторожився. Зрозумів, що зробив правильно. Чого стоїть цей чоловік на вулиці? Він ніби чекає на когось у мороці туману.

— Через проклятий туман навіть голос змінюється… Хлопці зосталися там? — почулося ще з пітьми.

Отже, агентів тут чимало.

— Так… — промимрив Павло, затуляючи долонею рот, щоб приглушити слова.

— Що це там сталося?

— Пожежа в німецьких складах.

Через туман і сам не впізнавав свого голосу. Слова лунали глухо, м’яко і наче танули в тумані. Чоловік здивовано свиснув і трохи згодом знову вибухнув:

— Побачиш, що й за цю пожежу нам теж влетить… Хай йому чорт з таким життям! Постій ти трохи на вулиці, а я зайду до Нає в двір… Можливо, саме тепер той негідник і здумає навідатись!

Шум його кроків стих у тумані, і Павло зостався сам. Взявся за мур і намацав вхід. Вгорі має бути віконце. Підняв очі, але нічого не побачив. І все-таки був певен, що він стоїть біля будинку Аделаїди, де на нього так давно чекають.

Повагався якусь мить. Може й Султани тут вже немає. Адже він тільки випадково дізнався про засідку. А коли це й справді пастка, то навіщо агентам тримати дівчину в цьому місці? Може і йому самому не треба даремно сунутися у вовчу пащу?

Хотів уже йти, але туман став такий густий, що йому нічого було боятися. Нахилився, підняв камінець і кинув туди, де мало бути віконце. Камінець, напевне, вдарився в мур, бо хлопець нічого не почув. Другим він теж не влучив, а третім вдарив-таки в шибку, бо одразу відчинилось вікно і стурбований жіночий голос прошепотів: