Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

Отак і прямував, засунувши в кишені руки і посвистуючи крізь зуби. І раптом згадав трохи навіжену пані, якій восени колов дрова. Вирішив спитати, чи не потрібна їй ще якась поміч. Повернув на вулицю Вітру і через коридор пройшов у двір турецького будинку, де недавно побував Чунту. Гуркаючи дерев’яними підошвами, піднявся скрипучими сходами на балкон і постукав до Аделаїди.

— Хто там? — проспівала колишня циркова наїзниця і відразу ж одчинила двері.

Вона була в довгій, аж до п’ят, кольору качиного яйця сукні, прикрашеній зеленими шнурочками. Біля рукавів та на шиї — сила всякого мережива.

— Чи не потрібно вам наколоти дров? — спитав Агоп.

— Ні, синку, не треба, — відповіла Аделаїда, бо вона всіх, навіть дорослих людей називала хлопчиками й дівчатками. — А чому це ти мене питаєш?

— Та так, з цікавості, — мовив Агоп, якого давно вже ніщо не дивувало.

Аделаїда задумалась, її дитячі очі розширились.

— Дивно, — мовила вона. — Тобі ще про щось хочеться довідатись, хлопчику?

— Чи немає у вас чого-небудь попоїсти? — спокійно запитав Агоп.

Обманута в своїх сподіваннях, Аделаїда похитала головою.

— Який ти маленький, — мовила вона скрушно. І зачинила двері перед самим носом хлопця. — Ніхто мене не розуміє! Ніхто…

Агоп знизав плечима і спустився сходами. Біля басейну побачив дідуся, що кохався в метеликах.

— Мені б не хотілось, щоб ти про мене погано подумав, — заговорив до нього Заня. — Та коли тобі потрібна скромна поміч, я… — і подав хлопцеві асигнацію.

— Мені все згодиться, — сказав Агоп, беручи гроші. — Дякую! Велике спасибі! Якщо вам потрібно щось принести чи наколоти дров, то…

— Дуже жаль, — відповів збентежений Заня, — але зараз не треба… Може, зайдеш іншим разом…

Агоп відчув жаль до старого, який наче пробачався за свою подачку. І в пориві великодушності, знаючи професорову пристрасть, вирішив віддячити йому.

— Коли хочете, можете показати мені свої метелики! — мовив поблажливо хлопець.

— Вони тобі справді подобаються?.. А втім, хто може бути байдужим до них! Ти хороша людина, — радісно відказав Заня. І, взявши Агопа під руку, повів показувати свої дорогоцінні колекції. Вступивши до кімнати, зачинив двері, щоб їх ніхто не потурбував.

Султана жила ніби в чудовому, чарівному сні. І якби хтось сказав їй, що оці важкі роки увійдуть в історію як роки найболючіших жертв, що їх мало людство, дівчина здригнулася б від жаху, а то й прогнала б з очей того, хто спробував би переконувати її в цьому.

Досі шинок для неї був тюрмою. А тепер Султана навіть полюбила корчму, бо в ній познайомилася з Павлом; Чунту, якого завжди боялася, почала шанувати як справжнього батька за те, що він підтримує її в коханні, навіть до Горе ставилась з приязню, як до Павлового друга.

— Скажу Горе, щоб уже не приходив сюди, — висловила вона якось уголос своє бажання.

Та Павло докорив їй:

— Чому? Він хоч і меле язиком, як зіпсований млин, а насправді нещасний і багато натерпівся. Не засмучуй хоч ти його. Побачить, що ми кохаємо одне одного, і зостанеться нашим другом.

Для Павла все було зрозуміло. Та Горе не знав, що Мунтяну приходить в “Добруджу” ще й задля того, щоб ближче узнати його.

— Чого це тобі вліз у душу отой Павло? — спитав якось перукар Султану. — Хіба було погано, коли ми ходили в кіно, замовляли в “Еліті” по тістечку і любо розмовляли? Чудовий то був час, Султано’

— Хіба я знаю… — відповіла дівчина двозначно.

Вона не хотіла, щоб Горе ображався на Павла, через те й не сказала нічого. Та перукар добре все розумів. Відколи Заня повідомив йому, що приходив якийсь Іонеску, пан з чорною бородою, Горе став недовірливим. Не зумів дізнатися, хто був отой дивний приятель, але помітив, що книжечка з піратом на обкладинці зникла. Павлові про це нічого не сказав, боявся, що той докорятиме, однак увесь час був насторожі. Один кінчав роботу в перукарні, другий у майстерні, і часто приходили до шинку майже водночас. Та іноді траплялось, що Горе не заставав Султани.

— Вийшла кудись з Павлом, — говорив тоді Чунту з-за прилавка. — Він же встиг сьогодні раніше…

Шинкар завжди кидав дошкульне слівце, яке штрикало в серце гострим ножем. Павлові теж нашіптував, що Горе дуже зачастив до них. Прийде, мовляв, і грає на мандоліні, все розважає людей.

— Тільки й радості в бідолашної дівчини, — зітхнув Чунту. — Побачив би ти, як вона слухає його пісні, стоїть, наче зачарована…