Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

Павло не зумів заперечити той несподіваний висновок Йоргу, що карбованці викривають ворога. Все тепер пов’язувалось. І хоч сам він не зміг розгадати таємницю галереї, однак тепер почував себе задоволеним. Значить, не помилився. Невідомий таки ворог. Він відчув це ще тоді, коли помітив його тінь в підземеллі. Але Павла все ще дивувало, як легко Йоргу збагнув усе це.

— Я ніколи б не додумався, — признався він.

— Треба краще думати, — мовив Йоргу. — А тепер давай поміркуємо, що ми можемо зробити з рацією!

— Ми? — спробував вгадати думку товариша Павло і ще раз, наче бажаючи збагнути вимовлене ним слово, повторив: — Ми?

— Караван, — поквапно сказав Йоргу.

— Його затримали, наскільки могли…

— І добре зробили! Але хіба ти не розумієш, що тепер його можна зовсім законсервувати? — вигукнув Йоргу, розсердившись на товариша, що він такий недогадливий.

Та в Павловій голові враз прояснилося.

— Іфрім? — вигукнув він радісно.

— Тихше! Коли Антонеску каже, що стіни мають вуха, він іноді має рацію… Іфрім у морі, післязавтра повертається. Чи зумієш ти передати йому кілька слів?

— Зміг же я записати шифровки! — збуджено мовив Павло. — Завтра ввечері минає десятиденний строк. А вночі караван вирушить.

— Гаразд. Завтра ти матимеш радіограму.

Павло аж затремтів від радісного збудження. Та раптом він спохмурнів.

— Йоргу! Тоді, виходить, Фаніка… даремно?

Йоргу, насупившись, узяв його під руку..

— Ні, не даремне, чуєш? Це боротьба. З жертвами, з кров’ю…

Вітер подужчав, на спраглу землю впали перші великі краплі дощу. Гнулися до землі дерева, а вітер із свистом спішив до тихого в цю пору моря.

Агоп блукав вулицями, як людина, що втратила все в житті. Йому потрібно було десь заробити грошей.

Вчора він обійшов усі ресторани й шинки, нічні бари, але фісташки, які хлопець пропонував усюди, мало хто брав, і виручки йому ледве вистачило на дві чашки простокваші. Поспішив у порт. Проте біля кораблів уже не побачив людей, караван був готовий до відплиття. Трохи далі, на пристані, снували вантажники. Ними командував Сіле Пішкот, який замінив Саву Барбосу, Агоп знав, що без його дозволу ніхто не зможе вантажити чи розвантажувати чорні кораблі, які стояли на причалі біля берега. А в ті роки більше вантажили, ніж розвантажували.

На італійське судно саме гнали череду биків, вони впиралися й ревли. Крани піднімали в небо штабелі пиломатеріалів, гойдаючи їх у повітрі, наче востаннє показуючи їм рідний край, і обережно опускали в трюми німецького корабля. З навантажувача лилися золоті потоки пшениці й кукурудзи, що їх німці не встигли вивезти восени. А над людським мурашником, поміж вагонами та підйомними кранами лунали вигуки вантажників, короткі накази, змішані з ревом биків, криками сирен, скреготом ланцюгів та гудками паровозів. На пристані перед заправною станцією з величезними резервуарами, що були помальовані в зелений та коричневий кольори і замасковані листям, кораблі-цистерни ссали чорне золото, яке текло по трубопроводах.

— Що поробляєш, Агоп? — спитав його запилений вугіллям чолов’яга, який тільки-но скінчив з своїми хлопцями вантажити судно.

— В животі кишки грають марш, — признався Агоп.

— Поговори з Сіле, — порадив вантажник, випльовуючи чорну слину і дивлячись на нього дуже білими на вимазаному обличчі очима.

Та Агоп знав напевне, що Сіле Пішкот не захоче з ким говорити. Звикнувши жити вільно й незалежно, хлопець не міг працювати на одній роботі більше двох — трьох днів, а Сіле не потрібні “літуни”. Останнього разу отаман прогнав Агопа, пригрозивши поламати йому ноги, якщо він з’явиться в порт, і передбачливий хлопець намагався не потрапляти Сіле на очі.

Бродяга зітхнув і попрямував вулицею в місто. Бувши голодним, він зараз думав тільки про те, як би йому пообідати. Згадав, що саме в цю пору прибуває експрес з Бухареста, і поспішив на станцію, надіючись піднести якійсь пані чемодани і заробити кілька леїв. Та невдача переслідувала його й тут. Поїзд прийшов кілька хвилин тому, і перон уже спорожнів.

— Тобі щось уже перепало? — спитав він чистильника-циганчука, який сидів на сходах і меланхолійно озирав своє причандалля.

— Та маю кілька мідяків! — відповів той. І Агоп поспішив на вулицю Кароля, сподіваючись підробити щось у оптовиків, бо відколи у них мобілізували продавців, вони давали деякі доручення міським хлоа-цям.