Александр Лукин - Співробітник ЧК. Тиха Одеса

— Бички далеко звідси? — спитав Олексій.

— Ні, близенько.

— Отже, ми встигнемо?

— Ми? Хіба ви лишаєтесь?

— Зрозуміло, лишаюсь, зустрінемо Цигалькова, тоді й поїду.

— Оце добре! — сказала задоволена Галина. — І мені з шифруванням не морочитись!

Треба було вирішити, що робити з Парканами. Галина вважала, що треба, не мудруючи, негайно ж розпочати операцію силами повітової ЧК: паралізувати і знешкодити білогвардійців, які засіли в Парканах. Олексій не згоджувався. По-перше, сказав він, справа не тільки в офіцерах. Ніхто не знає, скільки куркульні завербували вони в «дністровську бригаду». Почни хапати цих, інші розбіжаться, жодного не впіймаєш. По-друге, ніхто їм цієї операції не доручав. Їхнє завдання — розвідка. Коли з'ясується термін заколоту, коли ті, що вступили в «бригаду», скинуть з себе селянську личину і зберуться для виступу, отоді можна буде подумати, що робити.

Галину він не переконав.

— Навпаки, — сказала вона. — Якщо ліквідувати центр у Парканах, куркулі злякаються, що їх викажуть, і самі втечуть до Нечипоренка. А з ними покінчать прикордонники. До того ж це відтягне початок заколоту.

— А навіщо його відтягувати? Чим скоріше, тим краще, швидше покінчимо! Нехай готуються. Адже ми теж не сидимо склавши руки. І ще не забувайте, що все це пов'язано з ліквідацією Шаворського… — Він кількома словами розповів їй про роботу, проведену в Одесі, про зв'язки заколотників з «Союзом звільнення Росії», про Рахубу. — Тепер ви розумієте, що поспішливість ні до чого? Не бліх ловимо… Адже зовсім невідомо, як Шаворський взаємодіятиме з Нечипоренком. Треба дати їм зустрітися в Нерубайському, послухати, про що змовляться.

— Одне одному не перешкодить…

— Може перешкодити.

Поміркувавши, вона сказала:

— Надто вже ви дбаєте про їхній спокій. Покінчити із зграєю в Парканах, от би їх і залихоманило!

Олексій засміявся:

— Полихоманить ще! Все буде! Потерпіть трохи.

З трактиру вони пішли до Галини.

Жара спадала. Біле, вже ледь потьмяніле сонце спустилося майже на дахи. Галина й Олексій ішли повільно, відпочиваючи, зрідка обмінюючись обережними фразами.

— Ви самі з Одеси? — спитала Галина.

— Ні. А ви?

— З Харкова.

— Давно у нас?

— Рік. А ви?

— Два з гаком…

Це було все, що вони могли сказати одне одному, не порушуючи неписаної етики розвідників.

— Важко, — сказала Галина, помовчавши.

Олексій скоса поглянув на неї. Набігавшись за день, після безсонної ночі в тряскому фургоні вона мала дуже стомлений вигляд. Пилюка лежала на крильцях носа, запорошила западини очей, і обличчя від цього стало більш витонченим, рельєфним. В опущеній руці мляво погойдувалась зібгана піддьовка і вузлик у темній хустинці.

І такою маленькою й тендітною здалася вона Олексієві, що він навіть зіщулився від незвичного гострого почуття, ніби чимось завинив перед нею.

— Давайте понесу, — запропонував він, простягаючи руку до її ноші.

— Пусте, — сказала Галина, — я не про це. Взагалі важко…

— А…

Це він теж міг зрозуміти. За два з половиною роки він ще й сам не зовсім звик до роботи в ЧК. Хоч його і вважали цінним співробітником, проте він не думав присвячувати цій роботі усе своє життя. Він мріяв про інше. Його батько був суднобудівником — майстром-такелажником на корабельнях Вадона у Херсоні. Суднобудівниками були його дід і прадід: професія в їхній сім'ї передавалася по спадковості. Сім'ї доводилося нелегко, але його вчили: батько мріяв, щоб він став інженером, для того і в гімназію віддав. На відміну од більшості своїх однолітків, Олексій ще в юні роки знав, ким він хоче бути і ким неодмінно стане.

Батька він дуже любив. Шанував, вважав найсправедливішим серед людей. Намагався наслідувати його. Революція теж була батьковою справою. Задля неї батько в чотирнадцятому році пішов на фронт — повіз в окопи більшовицьку правду, а через шість років загинув на колчаківському фронті, де командував дивізійною артилерією в Червоній Армії. Ідучи на фронт, він устиг заронити в душу сина тільки зерна своєї полум'яної віри в революцію, але саме ці зерна проросли, визначили і характер Олексія, і його долю.

Далеко від батька проходив він важку школу революції. Зовсім хлопчаком потрапив до партизанів, потім став ординарцем командира піхотного полку Червоної Армії, потім — слідчим Особливого відділу і, нарешті, був направлений на роботу в ЧК. І тут, у ЧК, він теж відстоював справу революції, спадкову, кровну, батьківську справу. Робота була важкою, не всякий міг витримати тривале, неослабне напруження всіх душевних і фізичних сил, яких вона вимагала від людини. Олексій був з тих, хто витримував. Але в ньому, як і в багатьох його товаришах, жила впевненість, що неодмінно настане час, коли можна буде повернутися до того, що він вважав своїм головним покликанням.