Александр Лукин - Співробітник ЧК. Тиха Одеса

— Обережніше з словами, — сказав він. — Мій син не виродок! Мій син — порядна освічена людина!

— А в комісарах він через порядність був? У більшовиках — теж через порядність?..

— Це його справа! Я поважаю переконання інших…

— Ач як розмовляє! — здивувався хорунжий. — Ти, виходить, більшовиків поважаєш? Ах ти ж шкапа!..

Матері пощастило: вона втратила свідомість. Але Галина бачила все. Як від удару хорунжого впав батько, як танцювали на ньому гайдамаки, добиваючи чобітьми, і кров окропила стіни, підлогу, чисту пікейну скатертину на столі…

Малушко держав дівчину, заломивши руки за спину, горланив на вухо:

— Що, не подобається? А-а!.. Не подобається!.. — Потім він сказав: — А дівку — з собою?

— Навіщо з собою? — відповів хорунжий, переводячи подих і єдиним оком оглядаючи дівчину. — Тут можна, по-домашньому…

Галину врятувало чудо. На вулиці несподівано забахкали постріли. Гайдамаки кинули її, не дотягнувши до сусідньої кімнати, і вискочили з квартири. Вона так і не дізналася, що там відбулось, але більше вони не приходили.

Наступного дня сусіди поховали батька і матір — вона померла тієї ж ночі. Галини на похоронах не було: її звалила гарячка.

Коли через десять днів вона опритомніла, в місті знову були червоні. Повернувся Юрій, повернулися товариші. Все поступово повернулося. Не було тільки тієї захопленої дівчинки, яку вони знали раніше.

Вона видужувала повільно. Поступово звільнялася від кошмару, що переслідував її наяву й уві сні: вбитий батько, його кров на стінах, на підлозі, божевільні очі матері, яка задихнулася від серцевого припадку, грубі руки на своєму тілі… І здавалось їй, ніби сама вона, Галина, якою завжди знала себе, лишилася по той бій хвороби, ніби до життя повернулася інша людина.

Гайдамацькі чоботи розтоптали все, що ще зв'язувало її з минулим — з легким бездумним життям, з середовищем солоденьких подружок і заумних юнаків. І Галина відкинула це непотрібне минуле, як своє старе гімназичне плаття, розідране безсоромними лапами гайдамаків.

Очунявши, вона почала працювати в райкомі комсомолу. Просилася на фронт — не пустили. Сказали: квола, гвинтівки не вдержиш…

Вона й зовні змінилася. Перешила на себе стару братову гімнастьорку, натягнула «пролетарські» нитяні панчохи, вирізала косинку з кумачу. Тільки косу пожаліла — залишила.

Через півроку райком направив її серед найкращих десяти комсомольців у ЧК. Передбачалося, що Галина, грамотна й енергійна дівчина, знадобиться на якійсь допоміжній посаді. Так і було спочатку. Кілька місяців вона просиділа в канцелярії, вела листування, працювала шифрувальницею, потім її призначили секретарем відділу у військових справах і шпигунстві.

Вона багато чого дізналася за ці місяці. Як і всі інші молоді співробітники, прагнучи потрапити на оперативну роботу, вона мимоволі готувалася до неї. Приглядалася до розвідників, навіть книжки деякі читала з тих, що вбереглися в Юрія із студентських років. Але цього їй здавалося замало…

Працював у Харківській губчека помічником уповноваженого Шурко Грошев, білявий, веселий і сміливий до хвацькості хлопець. Тільки-но Галина з'явилася в губчека, Грошев почав виявляти до неї особливу увагу. У вільний час він годинами просиджував у кімнаті, де стояв її стіл, правлячи теревені і розповідаючи такі історії з своєї біографії, що навіть бувалі чекісти дивувалися. А проте Шуркові вірили. Багато з того, що він розповідав, підтверджувалося наказами по ЧК, в яких Шуркові постійно оголошувалися подяки і заохочення.

Про його надзвичайне везіння ходили анекдоти.

Розповідали, наприклад, що якось на вокзалі Шурко зайшов у вбиральню, зайняв кабіну, револьвер для зручності вийняв з кишені і тримав у руці. В цю мить у вбиральню заскочив якийсь вокзальний злодій з великим чемоданом, тільки-но поцупленим у пасажира, що заґавився. Бажаючи познайомитися з тим, що в чемодані, злодій поткнувся в кабінку, де сидів Грошев, розчинив двері і побачив спрямований на нього револьвер. Якби злодій спокійно причинив двері і відійшов, так би все й закінчилося. Але в нього були слабкі нерви. Не роздумуючи, він кинув чемодан і підняв руки.

Шуркові лишилося тільки опорядитися і доставити невдалого злодюгу в карний розшук.

І таких пригод траплялося безліч. Важко сказати, що в них було правдою, а що вигадкою, — сам Шурко ні від чого не відмагався.

Популярність серед співробітників ніскільки не псувала його. За це Шурка любили. Незважаючи на баляндраси, він був по-своєму скромний і не пнувся в начальство, хоч за заслугами вже давно міг стати уповноваженим губчека.