— Я в начальство не гожий, — казав він, — через легковажний і веселий характер. От постарію або, приміром, одружуся, тоді інша справа!
Але до старості було далеко, а з одруженням Грошев не поспішав. Що ж до успіху її жінок, то й тут він був не останній, хоча ніс мав кирпатий, а обличчя веснянкувате: брак вроди цілком покривала бойова слава.
До Галини Грошев спочатку теж підкотився із спритністю хвацького кавалера, впевнений, що й вона, нова в губчека людина, не встоїть перед чарами його службової репутації. Однак Галину не пройняло навіть наочне свідчення його успіхів — маузер з золотою пластинкою на рукоятці, до було вигравірувано напис: «Олександрові Терентійовичу Грошеву за беззавітну відвагу». Була в дівчині якась незрозуміла Шуркові зосереджена цілеспрямованість, непохитна, майже чернеча суворість. Шурко так і охрестив її в думці — «черниця». Коли вона пильно дивилася на нього темними і, як здавалося Шуркові, загадковими очима, він чомусь ніяковів і навіть про найбільш щасливі пригоди розповідав без потрібного блиску.
Якось вона сказала йому:
— Ніж вихвалятися, навчив би ліпше чогось корисного.
— Чого? — здивувався Шурко.
— А хоч би стріляти.
Шурко з радістю погодився. Він вирішив, що прохання Галини — всього-на-всього привід, що його старання таки не пропали марно.
Для стрільбища Грошев облюбував відлюдний пустир на околиці Харкова. На першому ж занятті він спробував було обняти дівчину. І тут же прикро пошкодував. Галина навідліг ударила його кулаком в обличчя.
— Ти що?.. — остовпів він.
— М-мерзотник! — Галина так пополотніла, що Шурко злякався. — Який мерзотник… — і побігла з пустиря.
Як і багато хто з співробітників Галини, Шурко знав її історію. Він догнав дівчину, довго мовчки йшов поряд, потім тихенько попросив:
— Галю, вибач… Гад я, вбити мене мало!..
Галина нічого йому не відповіла. Вся вона наче скам'яніла, на очах були сльози. І Грошев, спотикаючись, плентався за нею, втративши всю свою впевненість і відчуваючи себе останньою наволоччю на землі.
Кілька днів потому він підстеріг дівчину в коридорі.
— Або бий мене в пику, і ми квити, або мені все життя ходити в гадах! — заявив він. — Не будь злою: вдар!
І такий покірливий вигляд був у хитрого Шурка, що в Галини всю злість наче рукою зняло.
— От іще, руки бруднити! — сказала вона. І мир було відновлено.
Грошей навчив її стріляти і їздити верхи. Про залицяння він уже не помишляв.
Її перевірили як розвідницю в операції, що дістала назву «Справа військспеців».
Почалася вона з того, що в школі червоних курсантів несподівано покінчив з собою начальник-комдив — червонопрапорник Микола Устименко. Розслідування нічого не дало, причина самогубства лишилася нез'ясованою, проте в ході розслідування у чекістів виникла підозра, що з викладацьким складом у школі не все гаразд.
Галину направили працювати в бібліотеку школи. У гарненької бібліотекарки дуже швидко з'явилося багато залицяльників, серед яких був і військспец із колишніх кадрових військових Гурій Спиридонович Сайгатов. Він захоплювався поезією і сам писав вірші в стилі Ігоря Северяніна. Галина дозволяла йому проводжати себе додому, виявила неабияку ерудицію (от коли згодився досвід читця-декламатора) і незабаром зовсім закрутила голову поетично настроєному військспецові. Він вважав її дівчиною з інтелігентної сім'ї, що втратила батьків під час епідемії холери, яка спалахнула в Харкові напередодні революції.
Якось під час розмови він натякнув їй, що життя його поділене на «видиме й невидиме». Галина не стала розпитувати, що це за «невидимий» бік його життя. Чуття підказало їй, що спокій і байдужість зроблять більше, ніж відверта цікавість.
Так воно й трапилося. Через якийсь час Сайгатов прямо сказав їй, що незабаром у Харкові відбудуться значні події, які, можливо, змінять не тільки його, але і її життя… А через кілька днів, проводжаючи Галину додому, подивився дівчині в очі і сказав багатозначно й урочисто:
— Переміна гряде, Галино Сергіївно! Сьогодні багато що вирішиться…
Галина переждала в під'їзді, доки він зверне за ріг, і пішла слідом.
Вона йшла за Сайгатовим до самої віддаленої околиці Харкова і потім до глибокої ночі не спускала очей з невеличкого будиночка, в якому зник військспец. У будинок по одному зійшлися чоловік п'ятнадцять, і серед них — два військових спеціалісти із школи червоних курсантів…
На тому, по суті, і закінчилась її участь в операції. Решту довершили товариші. За будиночком на околиці було встановлено нагляд, викрито осіб, що відвідували його, і через п'ять днів усіх їх було застукано напередодні великого заколоту, що затівався в Харківському гарнізоні.
Читать дальше