У громадянську війну здавалося, що цей час уже близько: от покінчимо з біляками, тоді… Але бої відгриміли, фронти згорнулись, а для чекістів війна не закінчилася. І кінця їй не було видно, цій триклятій війні, що з кожним днем відповзала все далі від людських очей, але лишалася такою ж непримиренною і жорстокою, як і раніше…
Щоправда, вже й тепер була можливість відпроситися на навчання: країна переживала гостру потребу в спеціалістах. Проте Олексій і уявити не міг, що зубритиме формули, житиме без тривог, одержуватиме студентські пайки в той час, коли товариші кожного ранку чиститимуть від порохового нагару стволи револьверів, рискуватимуть життям у сутичках з не винищеною ще контрою. Відійти у мирне життя, коли ця контра ходить по землі, вбиває з-за рогу, підточує основи революції? Ні, це не підійде: надто схоже на дезертирство!
І все далі відсувалася мрія про мирне життя, про суднобудівельні верфі, що пахнуть фарбою і машинним маслом, про скромний затишок студентських гуртожитків, про все таке звичайне і доступне для тисяч інших людей!..
Відчувши нагальну потребу сказати дівчині щось потаємне, своє, таке, що не має відношення до служби, він промовив:
— Я от раніше мріяв піти по суднобудівельній лінії. Батько був корабельником і дід… У нас це родинне… Збирався поступити на інженерний у Києві.
— А я — на Бестужевські курси! — жваво відгукнулася Галина. Її, здавалося, зовсім не здивував несподіваний хід його думок. — Хотіла їхати в Петроград. У мене там тітка по материній лінії.
— А тепер не хочете?
— І тепер хочу. Та що з того? Хочеш не хочеш…
— Чому? — сказав Олексій. — Тепер відпускають на навчання. У нас уже троє поїхали.
— Ні, — сказала Галина. — Ні, зараз не можна… — І, помовчавши, додала, зібравши зморщечки на чистому, рожевому від загару лобі: — Рано ще!
І знову Олексій відчув радісне хвилювання від того, що йому зрозумілий хід її думок. Воно здивувало його своєю новизною, і він, насилу добираючи слова, щоб висловити те, про що не раз думав наодинці з собою, сказав:
— Це точно: рано… Ми зараз неначе баласт на судні.
— Баласт? — перепитала Галина, і брови в неї зсунулися. — Це ж чому?
— Баласт — це не те, що ви уявляєте. Коли будують корабель, то кладуть у трюм вагу для рівноваги. Щоб його хвилі не перекинули чи, скажімо, вітер. Цю вагу й називають баластом. От ми зараз, я собі так уявляю, наче та вага, розумієте?
— А-а… — Дівчина глянула на нього здивовано і раптом засміялася: — Баласт — таке вигадали! Навіть образливо якось.
— Нічого образливого. Дивлячись як розуміти…
Сонце припікало їм у спину, і попереду рухалися тіні: довга, широка — Олексієва і поряд, майже вдвічі коротша, — Галинина. Тіні ламалися на нерівностях дороги, розтягувалися, химерно змінювали обриси або й зовсім зникали в траві біля огорожі.
Одинока кульгава бабуся, в якої Галина наймала кімнату, дозволила Олексієві переночувати в старій лазні, що стояла позаду хати. Тут пахло димком, віниками, полином. Олексій не роздягаючись (тільки чоботи стягнув) завалився на приполок і наче вбитий проспав до восьмої ранку.
Він не чув, як удосвіта Галина біля самої лазні розмовляла з Саричевим, який саме приїхав, і прокинувся тільки тоді, коли дівчина поторсала його за плече.
Саричев привіз невтішні вісті. Парканські змовники одержали з-за Дністра частину зброї, на яку чекали.
Тепер у них мали зброю понад двісті чоловік. «Бригада» готова до виступу, чекає тільки команди з Румунії.
— Недригайла треба все ж попередити, — сказала Галина, — щоб його не захопили зненацька.
— Треба то треба… — задумливо мовив Олексій, підгинаючи босі ноги під низький приполок. — А з ним легко домовитись?
— Про що?
Олексій пояснив, що його турбувало. Голови повітових ЧК звикли до самостійності. Невеликі змови в своїх районах вони звичайно ліквідовують самостійно, не звертаючись по допомогу до губернських ЧК. Вважається навіть справою честі обійтися власними силами. Чи впевнена Галина, що Недригайло послухає їх і не візьметься за ліквідацію «парканської компанії» ще до того, як буде розроблено загальний план по всій Одещині? Змову в Парканах, звичайно, не можна вважати дрібною, але й Тираспольська повітова ЧК теж міцніша за інші: як не є, в неї добрий резерв — прикордонники.
Галина завагалась.
— Не повідомити Недригайла ми не маємо права, — сказала вона. — А ви підіть до нього, самі побачите, що можна говорити, а чого не можна. Справді, підіть! А я тим часом подбаю про транспорт…
Читать дальше