Александр Лукин - Співробітник ЧК. Тиха Одеса

Вона вийшла з-за цегляного будинку вокзалу і швидко перетинала площу. Схоже було, що додому вона ще не заходила: при ній був її дорожній вузлик, піддьовка перекинута через руку.

Тільки дійшовши до середини площі, вона помітила Олексія, і йому здалося, що першим її рухом було звернути вбік. Та коли він підійшов ближче, вона сказала спокійно і неприязно, як звичайно розмовляла з ним:

— Розгулюєте? Казала вам, що поїзд увечері.

— Це я й без вас знав. Куди ви зібралися?

— У харчевню. Вдома ані крихти їстівного.

— А це нащо? — він показав на її вузлик.

Вона швидко оглянула площу.

— За півгодини від'їжджаю.

— Куди?

— В Паркани, трапилася оказія. Передайте Шаворському, що звідти приїду в Одесу. Сподіваюсь, не з порожніми руками.

— Є щось нове?

— Поки що немає. Прощавайте, тут не місце для розмов…

Коли дівчина зникла за дверима трактиру, Олексій ще якусь мить постояв роздумуючи і… пішов за нею.

Тепер шукати повітову ЧК не було рації. Доки розшукаєш її, поясниш, що до чого, і повернешся, від Галини і сліду не буде. Він прийняв, як йому здавалося, єдине правильне рішення: їхати з Галиною в Паркани. Справу потрібно довести до кінця. Заартачиться — примусити: як довірена особа Шаворського, він мав на це право…

Біля входу в трактир Олексій за звичкою оглянувся і побачив червоноармійський патруль, що виходив з вокзалу. Чи не від нього поспішала заховатися Галина?..

Тепер він не знав, радіти йому чи шкодувати через те, що «свій» не прийшов. Якби той з'явився вчасно, він передав би йому Галину з рук у руки. Та з іншого боку, її несподіваний прихід у трактир під час їхнього побачення міг би все зіпсувати: вона напевне запідозрила б, що тут щось негаразд…

Веселощі в «Дністрі» йшли повним ходом. Біля помосту розсунули столи. Матрос і один його товариш по чарці, поклавши руки один одному на плечі, завзято молотили підлогу каблуками.

Галина сиділа біля входу на тому самому місці, яке нещодавно залишив Олексій.

Коли він став на порозі, вона різко підвела голову.

Переляк, злість, розгубленість, досада — все це одночасно відбилося на її обличчі.

— Ви? В чому справа?..

Не відповідаючи, Олексій глянув на її столик. Поряд з глиняною мискою, в якій парувала мамалига, лежав невеликий пакет із цупкого обгорткового паперу, навхрест перев'язаний синьою шерстяною ниткою…

Невиразна догадка, народившись у мішанині суперечливих думок, поволі пронизала мозок, але Олексій в ту ж мить відкинув її. Галина?! Галина має якесь відношення до ЧК?.. Ні, це неможливо!..

Він так звик вважати її завзятою контрою, так пройнявся впевненістю, що вона геть із шкіри пнеться, аби вислужитися перед Шаворським, що сама ця думка здалася йому в першу мить найбільшою нісенітницею.

Але факт лишався фактом: ось він, трактир «Дністер», ось пакет, перев'язаний синьою ниткою, — знак, за яким Олексій мав упізнати «свого», і поряд сидить Галина, одна, і пакет, певне, тільки-но вийняла з свого дорожнього вузлика. Не сниться ж йому все це!

Перехопивши його погляд, Галина подалася вперед і прикрила пакет ліктем.

І тоді Олексій, відчувши, що тремтить від напруження, переступив кілька сходинок.

— Чого ви ходите за мною?.. — свистячим шепотом вимовила дівчина. — Провалити хочете? Навколо шпигуни!..

— Тихо, — сказав Олексій, — діло є. — Він підсунув стілець і сів навпроти неї. — Слухайте, я знайшов одного потрібного чоловіка. Дайте олівця адресу записати…

Його слова не одразу дійшли до свідомості Галини. Вона все ще сиділа нерухомо, привалившись грудьми до столу, і, як досі, судорожно прикривала ліктем паперовий пакет. Потім щось розслабилося в ній, дівчина розгублено закліпала очима, на обличчі в неї з'явився такий вираз, який буває у дитини, що побачила, як у руках фокусника зненацька спалахнув огонь.

— Що? — перепитала вона. — Олівець? Вам?!

— Так, мені.

— Олівця немає, пишіть вугликом, — майже беззвучно прошепотіла вона і труснула головою, ніби відганяючи ману. — Ні… Не може бути!

— Може, — вже цілком упевнено сказав Олексій. — Може, як бачите!

Облизнувши разом пересохлі губи, Галина повільно відкинулася на спинку стільця.

— Чекайте, — сказала вона, — чекайте, — і потерла пальцями скроню. — А чия це адреса?

Їй потрібні були ще якісь докази.

— Василя Сергійовича, — сказав Олексій. — Прізвище відоме?

— Інокентьєв…

— Саме так.

— А кого ви ще знаєте?

— Ну, Олов'яникова.

— Як його звуть?