Роджер Пілкінгтон - Янові скарби

— На літаку! От щасливий! — вихопилося у Майкла.

— Справа дуже важлива, починалася вона в Англії. Я вам про неї нічого не можу сказати, але пробуду у відрядженні принаймні три тижні.

— Та це ж уся відпустка, тату! Хіба ж так можна, справді-бо! — запротестувала Джіл.

— А замість тебе ніхто не може поїхати? — спитав Пітер.

— На жаль, я мушу їхати сам. Нічого не вдієш. — Батькові так само було прикро, як і дітям. — Але тут ще одне діло. Оскільки зривається моя відпустка, мені дозволили взяти з собою маму, її дорогу буде оплачено. Я сказав їй про це і спитав, що вона робитиме. Мама вважає, що вона потрібна тут вам.

— Ні, ні! — вигукнула Джіл. — Нехай їде. Вона неодмінно повинна їхати. Для неї це буде чудовий відпочинок.

— Ми самі упораємося з катером, — додав Пітер. — Я ж добре знаю мотор і все інше.

— А ми з Джіл зможемо готувати їжу, — сказала Керол. — Сподіваюся, ви не допустите, щоб місіс Бренксом лишилася тут заради нас?

— Спасибі тобі, Керол. Це дуже чемно з твого боку.

— А все ж мені хотілося б, щоб мама лишилася з нами, — нерішуче мовив Майкл. — Зрештою це ж наша мама і ми не хочемо, щоб вона від нас їхала. І щоб ти теж нікуди не їхав, татку.

— То правда, — сказала Джіл. — Ми хочемо, щоб вона лишилася з нами. Але ми ще більше хочемо, щоб вона поїхала до Америки. Для неї це буде прекрасна подорож.

— Авжеж, візьміть її з собою, містере Бренксом, — умовляла Керол. — І хай вас не турбує, що скажуть мої батьки. Вони вже звикли до того, що я живу далеко від них, і, мабуть, взагалі про мене не думають. — Голос Керол бринів трохи сумно.

— Вони думають про тебе, я певен, — сказав батько Джіл, ніжно поклавши руку на плече Керол. — А тепер глянь на цих трьох — Пітера, Майкла і Джіл, і скажи мені щиро: чи буде тобі добре в їхньому товаристві ці три тижні?

— На «Норці», звичайно, — додав Пітер. — Часу в нас вистачить, щоб добратися аж до Лечлейда.

— Ми будемо часто купатися, придумаємо щось цікаве!.. — вмовляла Джіл.

— І вам на двох дістанеться ціла каюта, коли татко з мамою поїдуть, — сказав Майкл.

Керол засміялася.

— Ну, звісно, мені буде добре, — відповіла вона.

— А наша думка так нікого й не цікавить? — пожартував Майкл. — Хто проти того, щоб Керол провела з нами ці три тижні, прошу піднести руки!

Але жодна рука не піднеслася. І коли місіс Бренксом зійшла трапом на палубу, всі наввипередки закричали:

— Вирішено! Ми хочемо, щоб ти їхала! Самі прекрасно впораємося! Нам буде дуже весело!

Місіс Бренксом поцілувала кожного з них.

— Рада це чути! — сказала вона. — Певна річ, мені прикро залишати вас. А втім, я знаю, що ви будете розважливі й піклуватиметесь одне про одного.

За сніданком поспіхом обміркували дрібніші питання. Джіл було довірено гаманець з такою сумою, щоб вистачило заплатити за добрячий запас харчів на три тижні і за пальне для мотора. У Джіл і Пітера були ще власні ощадні книжки на випадок крайньої потреби. В разі якихось серйозних неприємностей вони мають зв'язатися з поліцією, і тоді один з батькових підлеглих прибуде із Скотленд-ярду і все уладнає. Майклові доручено дбати про запас води та інші господарські речі, а маршрут подорожі — то таке діло, що його мають вирішувати всі разом. Пітер як шкіпер буде і за старшого.

— Я певна, що ви будете розважливі, — сказала мати і підвелася, щоб іти до себе й починати пакуватися в дорогу. — А коли ми повернемось, ви нам розкажете про всі свої пригоди.

Останні хвилини минули в поспіху й метушні. Майкл раз у раз виглядав, чи не їде поліційна машина; невдовзі він збіг у каюту і повідомив, що вона вже прибула.

Із змішаним почуттям суму і якогось збудження всі простували стежкою вздовж берега. Батько й Пітер несли валізи. Водій-полісмен відчинив багажник і поклав туди речі. Останні короткі поцілунки, і машина рвонула з місця.

— До побачення! — Діти стояли обіч шляху, махаючи руками на прощання.

От вони й лишилися самі. Кілька хвилин тривала важка тиша, потім Пітер заговорив:

— Ну що ж, ходімо на катер, треба навести там лад. Потім перевіримо свої припаси, купимо все необхідне і рушимо на «Норці» до Оксфорда.

Джіл була рада, що він уже будує плани на майбутнє. Дуже часто в таких випадках люди просто тиняються, не знаючи, що робити, аж доки взагалі пізно уже братися за будь-яке діло.

— Прекрасно! — згодилась вона. — Візьмімося всі гуртом за діло, і чим швидше, тим краще. Якщо все хутенько зробимо, то в нас часу вистачить і скупатися.