Роджер Пілкінгтон - Янові скарби

— Цілком можливо, — погодився батько. — І все таки мені чомусь здається, що це не так. Ян був справжній старий моряк, загартований і винахідливий, якщо вірити людям, котрі його знали. Тож мені не йде з думки, що якби він і справді не вберіг їх, то й сам не дожив би до того дня, коли хвилі прибили його до нашого берега.

— Ти вважаєш, що він сховав усе те добро в Голландії? — запитав Майкл. — Чого ж тоді голландці не розшукають його?

— Де тільки не шукали, Майкле, але все марно, і зрештою довелося кинути пошуки.

— Стривай-но, тату! — знову втрутився Пітер. — Голландці ж напевне знають, звідки Ян вирушив у дорогу, так?

— Так. Він вирушив з підвалу власного будинку в маленькому провулку Дордрехта. Сам я не був там, але переглянув стільки фотознімків, зроблених голландською поліцією, що знаю його, як власний дім. Двері підвалу виходять на вузький стічний канал завширшки близько шести футів.

— Ну, а куди веде той канал?

— Він сполучений з іншими каналами, а ті — з річкою, яка впадає в море. Вздовж деяких каналів тягнуться ряди старих складів і підвалів. Він міг одвезти скарби куди завгодно.

— То, певне, хтось мав би знати, куди він повезе їх, — зауважила Керол.

— Очевидно, ніхто не знав. Бійці Руху Опору охороняли дім Яна в той час, як він від'їздив. Але вони не знають навіть, в який бік він повернув каналом. Голландці прочесали все місто, кожен закуток. Не лишилося жодного підвалу, де б не перевернули все догори дном.

— А якби прочистити ті канали землечерпалкою? — подав думку Пітер.

— Очевидно, в цьому не було потреби. У ті невеличкі водні шляхи вода прибуває разом з припливом, а в час відпливу вони пересихають. Дно й стіни в них вимощені цеглою, отож там нічого не сховаєш і не закопаєш, не кажучи вже про таку досить громіздку колекцію, як ті скарби.

— Отож голландці так і не знайшли нічого, — розчаровано мовив Майкл.

— Нічого. І кілька років тому відмовились від усіляких спроб. Оце й уся історія.

Джіл ковзнула задумливим поглядом по мирних будиночках притулку, які приховували таємницю.

— Скажи мені, тату, чи дуже дорого коштують ті речі, що їх нібито сховав старий Ян? — поцікавилася вона.

— Авжеж, — відповів батько, вибиваючи люльку об борт катера. — Там були переважно коштовності та діаманти з Амстердама вартістю близько трьох мільйонів фунтів! [1] Близько 8 мільйонів карбованців.

Вигуки здивування долинули в каюту до матері Джіл, котра саме пробудилася від сну. Вона підвелася й висунула голову з люка.

— Що сталося? — спитала вона, обводячи всіх поглядом, щоб упевнитися, чи не провалився хто в трюм.

— Нічого не сталося, люба, — відповів містер Бренксом, підводячись. — Просто ми розмовляли. Виходь на сонечко. Неси сюди свій список, діти збігають по продукти, А ми з тобою зостанемося тут на господарстві.

— Чудові у нас канікули! — сказала Керол, стрибаючи разом з усіма на берег. — А яку надзвичайну історію про старого Яна розповів ваш татко!

— Як на мою думку, — мовив Пітер, — то старий, певне, загубив те добро по дорозі до Англії, йому просто забракло мужності зізнатися в цьому. Ти взяв кошик на продукти, Майкле?

— Еге ж. Я зараз наздожену вас.

— Ян міг сховати коштовності, а потім привласнити їх і обдурити своїх друзів, — висловила свою гадку Джіл.

— І це може бути, — погодився Пітер, рушаючи стежкою вздовж берега.

— На те не скидається, — міркувала вголос Керол. — Ян був простою людиною, і не хочеться вірити, що він нечесний.

Пітер засміявся.

— Це якраз те, що тато часто каже: ніхто не любить підозрювати інших у нечесності. Ось чому шахраям вдається так легко робити свої справи.

— Як там не є, — наполягала Керол, — а я вважаю, що Ян був людиною чесною. І це потвердиться в той день, коли знайдуться скарби.

— Не турбуйся, — відповів Пітер. — Їх ніхто не знайде. Загублені скарби ніколи не знаходяться. Ходімо швидше, купимо все, що треба, а потім можна буде скупатися.

«Норець» лишився в Абінгдоні на цілу ніч. Поспішати не було потреби — попереду ще майже три тижні канікул. До того ж від свіжого повітря всіх хилило на сон, а тому спати полягали рано.

Керол прокинулася перша. Глянувши на годинник, побачила, що стрілки не показували ще й пів на сьому, хоч крізь ілюмінатор каюту заливало сонячне проміння. Спати більше не хотілося. Вона швиденько вдяглася і навшпиньки, щоб не розбудити Пітера, Джіл і Майкла, які ще міцно спали, вийшла з каюти.

На палубі повітря було свіже й прохолодне. Ніщо не порушувало спокійну гладінь річки, лише коли-не-коли скинеться десь маленька рибка. Трохи далі за течією зграйка качок хлюпотіла між осокою, об'їдаючи молоді пагінці, а в місті за річкою панувала німа тиша.