Тарас Титорчук - Майже по-людськи

Віка здивовано вирячилась на нього, а потім опустила очі додолу і в них Діма помітив сльози. Орест заходився вибачатись, підсів до неї, приобійняв і почав лагідно пояснювати, що він мав на увазі. Та Діма раптово зрозумів, що причина сліз сестри криється не зовсім в словах Ореста. Навіть те що сказав Діма лише опосередковано розбурхало її емоції. Віка перебувала на межі плачу, тому що витратила весь заряд батареї на програми, якими бавилась до ночі. А гралася вона, бо намагалась відволіктися від думок про те, що трапилось ввечері, бо ігри змушували ненадовго забути про карету швидкої, яка відвозить млявого батька із розбитою головою.

Зненацька злість на Віку щезла.

– Орест, а як же твій айфон?

Хлопець звів розгублений погляд на Діму:

– А я його навіть не думав брати з собою. Ми ж думали просто забрати вас до себе, витягнути щось із холодильника, я вчора взяв «Робокопа» на Блю Рей, думав подивимось на плазмі, – Орест трохи поміркував. – Мабуть, треба сходити за ним.

– І думати забудь! – шарпнула його за рукав Віка. – Ти бачив, яка та котяра здоровецька? Якшо він тебе побачить, то як думаєш, шо він з тобою зробить?

– Але ж він домашній кіт! Завжди лагідний до всіх.

Діма подумав, що це не зовсім правда. Місяць тому, коли почався парувальний сезон, він якось бачив, як біля городу коцька тримає в заручниках кицьку. Він був на ній, обхопив її лапами, а вона намагалась вирватись. Та тільки це їй не вдавалося, бо коцька, окрім того, що був масивніший за кицьку, до цього часу став ще й більш агресивним, ніж торік. Минулого року Діма та Віка постійно вибігали надвір, щоби відігнати від нього чужих котів. Цієї весни коцька вже навчився себе захищати і сам відгонив чужих, якщо ті насмілювались проникнути в його двір.

– Може й так. Може він таким і був , – відповіла Віка. – Але тепер ми не знаємо, чого чекати від коцьки. Бо ми не знаємо, чи змінилось тільки його тіло під час перетворення.

– Про що ти говориш?… – нерозуміюче скривився Орест.

– Я кажу про те, що міг змінитися його розум.

БАРТРАХ!

Віка коротко глянула на двері в коридор, звідки долинав звук, і продовжила:

– Якщо з тілом змінилася його вдача, то він уже не той лагідний домашній кіт, що був раніше. І ти ж чуєш, як він гупає у двері? Він злий, і хоче пробратися в хату. А коли він злий, то як ти думаєш, він зрозуміє, що робить шось погане, коли захоче… – вона замовкла і опустила голову.

– Захоче що? Погратися зі мною? – закивав Орест. – Привітатися своїми новими кігтями?

Віка підняла на нього вологі очі і бентежно кивнула.

Діма важко опустився на крісло. Коли Орест сказав, що мабуть піде за айфоном, то він хотів запропонувати піти з ним. Орест і Лада жили трохи далі по вулиці, у високому маєтку за три будинки від них. Це була б така пригода! Він давно хотів пережити щось таке, як у кіно. А тут – кіт-мутант.

Та слухаючи розмову сусіда й сестри і згадуючи кігті, лапи, ікла, очі нової подоби його кота, Дмитрик зрозумів, чому він з таким захватом дивився ті фільми. Тому що то – вигадка. І якби в кіно він потрапив у таку халепу, а кіт на нього б напав, то він би неодмінно знайшов якийсь спосіб урятуватись від лап звіра, або його б урятував хтось, в останній момент. Та правда в тім, що в реальності навіть всі вкупі вони не здатні впоратись з котом, який захоче випробувати свої новоявлені пазурі на їхніх тілах. Тепер їхній старий добрий кіт перетворився на машину для вбивства, а подолати його буде не легше, ніж зрілого тигра.

Реалії суворої дійсності полягали в тому, що вийшовши на двір він не зможе стати героєм. Він стане трупом. Крім того, Дімі невдовзі мало виповнитись десять років. Він небагато що знав про смерть бо в його житті ще не було жодного похорону, однак подумав, що то буде геть не круто, якщо його не буде тут в той день, коли він стане десятирічним.

ГУП!

– Знаєте, шкода, шо він настільки домашній, – невесело сказала Віка. – Якби він частіше десь лазив, як нормальні коти, то може зараз би кудись подався. А ми втікли б.

– Таке враження, що в нього з цією хатою якісь особисті рахунки. Чи з кимось із нас, – мовив Орест, коли вони знов почули скавуління й шкряботіння у вікні. – Хоче попасти в хату, хоч би що.

– Кося стає дуже злою… – констатувала Лада. – Тепер вже дуууже зла! Вона така не була, коли ми тільки прийшли.

І ця злість розпалюється, думав Дмитро. Але чому? Що такого є в хаті, що чудовисько так наполегливо намагається сюди прорватись? Спочатку його скавчання було жалісним, але тепер нявкоти коцьки все більше починають нагадувати пряму погрозу. Що такого життєвоважливого він тут забув? Чому не подасться знайти це деінде?