Тарас Титорчук - Майже по-людськи

– Вони уже поїхали. Тільки-що, – сказала Віка, та вона була збентеженою й знервованою. Річ була не тільки в тому, що вони лишилися без світла. Сестру непокоїло щось ще.

– Віка, шо такє?

Вона смикано мовчала, її погляд бігав туди-сюди, аж поки не зупинився на його очах.

– Йди, сам побачиш.

Вони вийшли в кухню і Віка виглянула у вікно. Не побачивши того, що хотіла, вона повернулась у вітальню, відімкнула двері, трохи їх прочинила та витягнула голову надвір. Тоді покликала Діму жестом руки, шепотом наказала не виходити, а тільки виглянути, як це зробила вона.

Спочатку він не сприйняв те, що побачив, йому здалося, що до них в двір заліз якийсь бомж, який зараз, обпершись спиною до яблуні біля городу, відпочиває, широко розставивши короткі ноги. Потім Діма зрозумів, що на волоцюзі немає одягу. Те, що він прийняв за лахи, в які з голови до ніг закутавсь незнайомець, було насправді темною шерстю, зі світлими, мармурового кольору смужками та кремово-коричневими плямами. Те що Діма сприйняв за світло-сіру сорочку під іншим одягом насправді було шерстю на грудях їхнього кота.

– Шо за…

Коцька повів вухом, розплющив очі, обперся на передні лапи й став на задні. Тепер Діму охопив переляк. Кіт абсолютно вільно стояв на двох лапах, а в його поставі вгадувалось щось людське.

Як і у розмірах.

Хвостик, питально нявчучи, почав наближатись до них. Він зовсім вільно переставляв ноги і розмахував хвостом, наче віялом, збиваючи квіточки з надто високого зілля.

Віка втягнула оторопілого Діму назад у хату і замкнула двері. Невдовзі вони почули, як коцька стає на сходовому майданчику і нявчить.

В цей час мама зазвичай дає йому їсти.

Наступні дві години діти провели в обговоренні того, що їм з ним робити. А коцька тим часом підходив до вікон, нявкав, впирався лапами об скло. Декілька разів він підходив до дверей, видно впирався подушечками лап і туди, поки не навчився дряпати деревину. Він шкрібся й у вікна. Віка сказала, що якщо він цього не припинить, то вікно може луснути.

Коли до них завітали Орест із Ладою, то коцька якраз дер кігтями вікно Діми, що знаходилось на іншому кінці будинку. Дзвінок не працював і друзі почали стукати в двері. Слава Богу, коцька не одразу відреагував на стукіт, а от Діма з Вікою помчали до дверей, бо думали, що це повернулась мама.

Лада та Орест ще встигли помітити, як коцька виходить з-за рогу.

– МММЄЄЄУУУ!?

Віка з Дімою розчахнули вхід. Побачивши хто перед ними стоїть, вони втягнули закляклих сусідів до себе в хату. Діма ледве встиг провернути замок і відійти, коли від гучного гупоту двері затрусилися.

ГУП!

Всі здригнулись. Звук чергового удару удару перервав хвилинну мовчанку, яка полонила кімнату після того, як Віка закінчила оповідати про вчорашні та сьогоднішні події. Дімі спало на думку: чи скоро коці дійде до голови, що битись всім тілом можна не тільки в двері? А коли він облишить їх, то як довго протримається скло у будь-якому вікні?

– То чого він став такий? – нарешті озвався Орест. – Це якась мутація, чи що?

– Да!.. Дааа! Я в кіно бачила! Тільки там були великі змії і ці… ящірки! А пам’ятаєш Годзіллу? – спитала Лада.

– Тупа стрічка, – однозначно відповів Орест. – Навіть всі хімікати на Землі, зусиллями всіх вчених, не здатні виростити такого дракона.

– А мені сподобалось. Як він ходив по місту і трощив усе! Такий сильний був. І великий, як тепер ваш коцька. А ваш коцька буде такий сильний, як Годзілла?

– Не знаю, може він ще виросте. А ти як думаєш, Дім?

Діма не відповідав. Орестові слова про хімікати та учених наштовхнули його на якісь думки. Та питання сестри їх перебило.

– Я… Я не знаю.

– Добре, то що ж нам тепер робити? Що ви збираєтеся робити? – Орест підвівся з розкладеного дивана. – Чому ви досі нікому не подзвонили?

– Бо ми не можемо, – відповів Діма.

– Домашній не працює, – підтримала Віка. – А мобільний в мене розряджений.

– Бо ти цілу ніч грала в своїх тупих покемонів.

– Покемонів не грають, їх збирають, – ображено відказала братові Віка. – Я грала в…

– Не важно – в шо ти грала, тепер ми сидимо без телефона. І навіть не можемо нікуди подзвонити.

– А якби могли, то куди б ми подзвонили? В службу вилову тварин? Чи у ветеринарію? І шо б сказали? Приїжджайте скоріш, у нас тут під вікнами лазить здоровенний кіт, заразився гігантизмом, це зараз поширене явище, чи не так?

– Так, успокойтесь! – гаркнув Орест. – Зараз не час і не місце для родинних сварок!