О. Іден - Гра в піжмурки

– Навіщо ти скинув її?

– Хотів зробити тобі приємно, Зеленоока.

– Не називай мене більше так. Не маєш права. Довів мене лише до сліз.

– Я не хотів цього, вибач.

– А що хотів? Переспати з тою повією?

– Лесь…

– Забуть мене і не пиши більше. Ми дорослі люди, тому давай без цих істерик. Я буду жити своїм життям, а ти своїм.

Перша спроба впала в обідране пір’я купідона. Я знову дер горлянку збиваючи кулаки.

Жертви хворого кохання так легко не здаються, отже знову колупав план, немов чиряка на дупі, як зустрітись із Леською. І тут фортуна нарешті приклала мене до своїх грудей, а я дитятком почав смоктати її молочко.

Телефон знову лизав гудками щоку:

– Привіт.

– Андрію, що ти знову хочеш? – роздратування в її голосі так і пашіло.

– Пам’ятаєш, я брав диски твого батька? Так от, хочу їх повернути.

– Залиш їх собі.

– Не хочу. Ти ж кажеш я маю жити без думки про тебе, а вони ще одна скалка в око.

– Гаразд. – шкірою відчув, як вона закатує очі. – Заберу диски і все. Ніяких умовлянь чи ще чого. Ти зрозумів?

– Так. – посмішка Гуїплена не стиралась з обличчя.

– Де ти хочеш зустрітись?

– Біля Гастронома на дванадцяту годину. Тобі буде зручно?

– Я питаю якого дня.

– В п’ятницю.

– Гаразд.

У вухо били гудки чимось схожі на марш імперії зоряних воєн. Фантазія тоді працювала скаженою білкою. Тільки питання ось в чому – марш перемоги чи ідеального апогею мого Апокаліпсису.

Зроблю коротку ремарочку. Диски справді хотів віддати. Поклав у зашморгану сумку подаровану нею. Навіть, одягнув нею ж дарований пояс для вдачі. А раптом, фортуна мене полюбляє…

Мороз у п’ятницю нависав справді сталевий. Куди там кубикам Арні. Та мій носяка не скаржився, лише пихкав цигарковим димом й гарчав на мене зеленими шмарклями, коли я відморожував п’ятку точку на лавці й молився, щоб не заробити геморою.

Вона прийшла як завжди вчасно. Пунктуальність її рафінована сторона вдачі. Одягнулась, якось по-домашньому. Та попри це рижі легінси й бірюзова парка підкреслювали пишні груди і стегна. Якби в далекому 2012 році вона була худорбою – навіть не кинув би косого погляду; про рівний навіть мовчу.

– Гарно виглядаєш, Зеленоока. – чмок у щоку. Дивно… Розраховував на ляща чи можливо пафосний ляпас.

– І тобі привіт.

Алфавіт закінчився, тому закинув рятувальний круг у море. Без дозволу взяв її долоню й мовчки потягнув від Гастроному.

– Куди ти мене тягнеш? – Байдужість. Господи, як мені було тоді тяжко від цієї брили.

– До своєї останньої надії. Просто мовчи і йди за мною.

Слухалась. Покірна овечка тупцювала за мною під акомпанемент заячого хрускоту снігу під ногами. Чекпоінт окопався всього за сотні метрів, а здавалось, протоптали всю Україну. Байдуже. Тримати її за руки – це все одно, що цілувати крила янгола. Приємно й богохульно. Лише, коли побачила верхівку церкви, Леська забилась, немов відьма під дощем священної води.

– Ти ведеш мене в церкву?

– Не віриш мені. То дай віру Богові.

Імпульс протесту в її тілі на мить зменшився й з рота линула кирилиця:

– Я не маю хустки. – вагома причина, коли в тебе у кармані всього 5 гривень, а базар давно пропиває гроші в генделику.

– Я дам тобі мій шарф. – не питаючи знову дозволу, напинав їй на голову шарф, зв’язаний її ж руками. Ніби шматок скинутої шкіри клеїв його за допомогою ПВА до гадюки, але ж на скільки звабливої… Моєї Зеленоокої.

Ошпарила колючим поглядом й бризнула в очі матюки закодовані в азбуку Морзе її пухких губ.

– Ах ти ж…

– Знаю.

Купив свічечки найдешевші. Дві гривні – й воскові палички тримав у руках. Скупердяй? Можливо, та любов до Бога вимірюється не у грошах, а в силі віри. Моя сила віри набирала обертів…

Церква ковтнула світло і миротворча тиша окутала нас по самі маківки. Людей виявилось небагато. Лише декілька бабусь заклякли в молитовній позі. Тоді, вони мені нагадували дерев’яні статуї побитих лишаєм. Тримаючи Леську за руку, я підвів її до стійника із свічками. Маленькі вогники рухались в меланхолічному танці на розплавленому воскові й стрибали в очах Лесі, коли сльози пробили уявну дамбу її душі. Стояв на небезпечно близькій відстані від неї; відчував її подих на своїх вустах й кусав язик шукаючи потрібних слів. Від такого туподумства пересохло в горлі. Та все ж п’яна муза воскресла:

– Я багато говорив тобі за прощення, але ти мене зовсім не хочеш слухати.

– Андрію…