О. Іден - Гра в піжмурки

Точка відліку мого самообману я поставив першого лютого. Якраз, за два тижні до нашої з нею річниці. За два тижні від початку кінця. Цілими днями валявся на ліжку. Брьохався у хвилях покривал й посипав голову золою й думав про те, який я нещасний й ображений на світ. Виливав Маші свої віртуальні соплі у ВК й розпинався про те, як добре мені:

– Ніби Еверест скинув із плеч. Тепер дихаю на повні груди й думаю як впорядкувати життя.

– Ты умничка. Я рада что у тебе все ок. А про неё не думай, она того не стоит. Посмотри вокруг, сколько красивых девушек ходить.

– Мені зараз ці дівахи, ніби гнилий лимон. Я перейшов в режим целібату.

– Ты просто осел! Ты же живёшь у ЦПХ! Возьми себе любую й закрути с нею роман. Вмиг забудешь свою Алесю.

– Вона не моя… Нічийна. Хоча, можливо вже й надибала собі іншу частину едемового яблука.

– Ой! Кончай со своей философией. Тошнит от этого. Ты лучше скажи, когда в Киев собираешься? Хочу с тобою поговорить й поставить твои мозги на место.

– В Кінці лютого. Можливо, на початку березня. Я ще не відпочив від міста й згадок.

– Очень хорошо тебя понимаю. Ты только не кисни там, у селе.

– Й не збирався. Я хотів в тебе щось запитати… Як гадаєш, чи мутити пізніше із Юлею? Вона ж гадає, що я відморозився від неї… Мабуть, образилась… Ну це звісно, якщо я не був їй байдужим.

– Я не хочу вмешиваться у не своего рода дела. Она вроде классная девушка, но ты поступил правда, как козел. И это касается не только Юли, но и Леси.

– Все, не хочу більше про це говорити. Нехай минуле залишиться позаду. Та все ж Юлю візьму собі в запасний варіант. Але ця діваха довго без хлопця не буває. Постійно із тічкою бігає.

– Ну это уже не тебе судить.

– Та так, знаю.

– …

– Гаразд, напишу тобі коли буду в Києві. Бувай.

– До встречи.

Ось так минали мої канікули…

Їв.

Зомбував перед телевізором.

Говорив із Машкою. Вона для мене волонтерський психотерапевт. І до речі – досить непоганий. Навіть, якби купила диплом в переході, все рівно слухав би її мізковправні (інколи й костоправа) теревені.

Завів розмову про канікули, а забувся сказати звідки вони у мене. Навчаюсь же у Шевченка на фольклориста і філолога. Чесно – ненавиджу вивчати мови. Інша справа копирсатись в загиженій білизні минулого нашого народу й діставати звідти необтесані діаманти. Хоча знав, що іноземна знадобиться у житті й не раз. Пізніше, усвідомив це на своїй шкуренції. Та до цього ще далеко. Зараз не проте…

Проводячи будні в абсолютному мінусі нудьги, в голові народилась думка: «Потрібно зламати Леськину пошту». Скаженіючи від повільного Інтернету на смартфоні, я нарешті зайшов на мета. юа. Далі все пішло як по маслу. Вгадав пропускну відповідь. Виявилось банальним – ім’я її матері. З першим кліком на лист від того дебіла до неї, в мене розпочалося друге коло Тартара, яке мало усі шанси стати дев’ятим, а згодом й десятим й так у безкінечність. Хвилі люті щипали за пальці ніг й з кожним прочитаним листом піднімались по хребту у голову. Моє дихання ставало уривчастим, а хрипів, неначе морж під час шлюбних ігор. Через мить дзвонив Лесьці.

– Андрію, чого ти дзвониш?

– Це правда, що ти з ним? – в груди хтось бахкав молотом.

– Ти взагалі про що? – відчув її непідробне здивування. Хоча, коли захоче, вона гарно брехала.

– Я про того дегенерата. – зробив паузу, щоб хоч на дещицю заспокоїтись. – Зайшов на твою пошту й зараз читаю від нього повідомлення.

– Що? – а потім шквал обурення. – Ти взагалі вже розум втратив?

– Запитаю ще раз! – стріха вже горіла. – Ти зустрічаєшся із ним?

– Це не твоє діло чи я з ним, чи ні. І взагалі, не наярюй мені більше, бо зміню номер, або поставлю тебе на переадресацію.

Вона обірвала розмову. Мене трусило у білій гарячці. Кричав як дівка в подушку і уявляй, як намотую кишки того імбіцила на вила.

Наступного дня, я розпочав шлях до повного свого приниження й втрати останніх краплин гордості. Тоді, мені було зовсім начхати. В голові лише крутились шестерні зламаного годинника й слова, які тоді мені здавались магічними або ж молитвою: «Я поверну Леську. Шанс є…»

На горизонті блимала надія, адже скоро мало бути чотирнадцятого лютого й наша річниця. Це так мило, що аж блювати тягне. Всю цю виселку зламала звістка, котру і так знав – вона з іншим. Але ще пісок собі в чай не підсипав і з чистим рожевим серцем робив їй трішки приємностей. Клепав презентацію у PowerPoint про найкращі миті в наших стосунках. Відчував себе аніматором, хоча із руками трішки із жопи. Наївно вважав – пробачить чи шальки терезів схиляться у мою сторону. Самі ж знаєте як це – кохати… Їй сподобалось: