О. Іден - Гра в піжмурки

Сонце тикало мені золотавий фак, коли йшов вулицею до автостанції. Як завжди вдивлявся собі під ноги. Піднятий комір старого пальто кусав за шию, тримаючись за руку з цигарковою золою, що падала моїми гріхами на черевики.

Хлюпало під ногами. Не знаю чому, але тоді нагадувало мені збуджену жінку. Мабуть, через те, що секс передбачався ой як не скоро. Записався у монахи з лейблом «на невизначений термін».

Перш ніж продовжити, хочу зробити коротку ремарку. Вся ця каша заварилася на моєму, як легше сказати – «недотраху». Уявив собі маленьку секс-революцію. Банальність продовжується, так? Та ліпше щира правда, ніж яблука в карамелі. Тому, востаннє, пропоную тобі кинути затію читати історію до кінця. Якщо набрався терпіння – заверши почате. Вислухай мою сповідь.

Зупинився на півдорозі до автостанції, якраз на мосту. Пускав слюні у воду й розглядав риб’ячі баталії над моєю ДНК. Краєм вуха ловив шепіт пішоходів. Цілий калейдоскоп на долоні. Відчував себе дегенератом з діркою у грудях. Вона пішла, а я не розумів цього. Не сприймав, душив у собі. Мабуть, перестарався, занадто закрутив вентиль глузду. Кисень бився до голови, як Отелло душив Дездемону.

Нарешті, доплентався до автостанції. Всередину не заходив. Нехай сльота пограється мною. В такі моменти обожнюю природній мазохізм. Інстинкт самозбереження затухає до мінімуму, як ото буває, коли конфорка газової плети починає сопіти кіптявою. Чи ліпше сказати – свічка під час тризни.

Поки чекав богданчика, я грався в кишені із zippo. Вимушені сусіди розцінили мої забави як напад онанізму; відступали від мене, ніби на мені виросли роги чорта. Якби уявили німб, не образився б. Чесне слово. Не піонерське звичайно. Десь між «зуб даю» та «за базар відповідаю».

Богданчик з іржавим фінгалом, замість здорової фари припхався о 6:20. Заліз в його металеве нутро розмореним вареником. Топтав ноги сусідам. Є спеціальні автобусні ігри (відкрив їх під номером 2014). Можеш привітати, тоді я виборов золото. Хтось, через мене змінив 42 розмір на 46. Блондинка – пробач, твій 36 здався мені занадто цнотливим в той час, як тіло прагнуло на язик дитячу загадку: «Без вікон і дверей, повна хата людей». Хоча, одні двері, а ліпше сказати брама, все таки була.

Додому прийшов, коли місяць чистив срібні нігті й підморгував рубцем на прекрасному тілі. Кудлаті хмари змилостивились. Прикрили його горе. Безлисті вишні кидали в очі колючу тінь. Обіймалися вітами й співали одна одній лесбійські колискові.

«Хоч їм добре» – хмикнув.

Кудлай мовчав. Навіть не визирав із буди. Відчував, ліпше мене не чіпати. Я не в адекваті. Ходячий мрець під кайфом самогубства. Гупнув дверима. Не допетрав, що батьки можуть спати. Бовдур.

Шукав в каструлі щось поїсти. Заскрипіли двері. В хіднику з’явилась заспана мама. Включила світло, бо я, як мара, світив обдертим самсунгом в каструлю і ловив виделкою тушковану картоплю, а вона зараза, пручалась й показувала мені голомозу дупу.

– Сину, ти з голодного краю? Чи може, руки відсохли увімкнути світло? – матуська позіхнула.

– Не хотів тебе будити. – кинув медову посмішку.

– Твій жест доброї волі не був оцінений, після того, як ти намагався вивалити двері.

– Вибач. – знітився по справжньому.

– Сідай. Накормлю. – взяла виделку з моїх рук.

– Не треба, мамо. Я наївся.

Моя байдужість до світу білого дала тріщину на мамі. Обійняв. І так захотілось стати знову білобрисою малишньою. Бігати полем. Як тоді, спалити його до рижої щетини. Красти протигази із школи, а потім відчувати бузинову палицю на спині під крики найріднішої жінки – матері.

Вона стривожилась. Подивилась на мене. Я злякався, що загляне мені в душу. Відсторонився.

– Андрію, що з тобою? – очі спохмурніли.

– Все гаразд. – отруйний мед так і стікав по зубах. – втомився лише.

Поцілував неньку в щоку.

– Побажай татові від мене хороших снів.

Дременув до своєї кімнати. Тікав від її погляду й небажаних розпитувань. Завалився на ліжко. Не роздягався. Так і заснув. Останній глибокий і тихий сон. Бо завтра, розпочнеться індивідуальне пекло, що спалить душу. І взагалі, чи тоді була вона у мене?

Індивідуальна геєна не розпочалось. Або ступив лише на стежку першого кола Дантового пекла. Роздер очі десь о півдні. Алкоголь вивітрився із сечею, приблизно тоді, коли я ходив за вітром на сніг під вікном. Тільки дивно, як я зміг випорожнитись з другого поверху крізь москітну сітку. Це таємниця номер два після Бермудського трикутника. Але полишимо ліричні відступи й перейдемо до головного. Ну, практично головного. Як казав мій товариш кухар: «Що за обід без салату і гарніру?!» Про компот я взагалі мовчу.