Лариса Іллюк - Щодо ступеню ймовірності подій

– Сороковина пройшла по тому, як батько наш, Володимир Мономах, залишив землю рідну, стіл Київський, сиротою, попрямувавши до праотців. Тож, люде київський, помолімося на спомин спочилого раба божого Володимира. А потім, врешті, вирішимо, кому княжити Києвом та усією землею руською.

Гримнули дзвони, розливаючи над світлим містом пісню скорботи. Княжичі та їхнє найближче оточення чинно увійшли до Софіївського храму.

Хтось смикнув мене за руку, затулив рота, я навіть зойкнути не встигла. Швидко-швидко потягнув із майдану до якогось брудного загноєного подвір’я – певно, не дуже гостинного і привітного постоялого двору. Біля шиї блиснуло лезо короткого меча.

– Смикнешся – вб’ю, – почула я над самісіньким вухом. Мені зав’язали очі, стягнули мотузком руки докупи за спиною й повели на задвірки. Грубо штовхнули до льоху. Двері за спиною замкнули на засув.

Час немов зупинився. Дзвони все виспівували й виспівували, і як би я не прислухалася, не змогла почути нічого, крім мишачого вовтузіння. Я спробувала звільнити руки, проте, це було надто складно. Із пов’язкою простіше. Поступово я призвичаїлась до темноти, котра була не такою вже й густою. Але, на жаль, я не побачила нічого, що б могло мені допомогти звільнитися. За дверима вгадувався якийсь рух. Двоє.

– Вуже, я спіймав її, як ти й велів. Що далі? Вбити? – почула я голос мого ув’язнителя. Другий голос був теж знайомий. Оверко!

– Ні, на жаль вона ще потрібна моєму хазяїну. Дивись, щоб не втекла.

Хазяїну… то він ще й не сам! Я спробувала торкнутися його темного серця. Десь мені уже чулося щось подібне. Незадоволеність, пиха, нескорима жадоба до влади і статків… Бажання керувати з хитрістю, стоячи за спиною і нашіптуючи… Всеволод! Благий Роде! То ж не лише мій Братко, а й уся земля у небезпеці! І Святославич… Мої думки враз стали гострими, мов лезо крем’яного ножа. У поясній сумці лежали найсильніші чарівні трави. Тільки б не переплутати! Я перекрутила пояс так, щоб дістатися до згорточків зв’язаними руками. Не те… не те… Ось! Я стисла в пальцях шматинку із розрив-травою. Зосередитись, розгорнути, не впустити. Вимовити таємні й такі рідковживані слова… Вільна!

Я розтерла зболені зап’ястки, відчуваючи повне виснаження. Чи стане мені сили подужати ще й дверний засув? Узяла ще дрібку чар-зілля, залишок тісно змотала і заховала до оберегу на грудях. Прислухалась. Здається, пішли. Зашепотіла гаряче заклинання, подумки звернулася до Сварога – батька всього сущого.

– Братку, вислухай мене, – я ледве могла говорити. Мені коштувало неабияких зусиль знайти його, дістатися до його шатра.

– Силано, звідки ти тут? – здивовано відповів. – Кажи швидше, часу обмаль.

– Я помилилася, чуєш! Помилилася! Не роби того, чого радила. Бийся на повну силу. Ти мусиш перемогти!

– Чому, Силано? Як же традиція, як же слово Ярославове?

– Довго пояснювати. Навколо цього бою значно більше, ніж ти можеш уявити. Брате, просто повір.

– Та не можу я, я обіцяв…

– А занапастити рідну землю можеш? Князя, Київ, увесь наш рід? Послухай мене, благаю. Потім я все тобі поясню.

– Але ж Оверко…

– Оверко продав тебе, братику! Продав за монети та в угоду Всеволоду.

– Не може бути, – видихнув.

– Та це так.

Братко стиснув губи і вийшов. Ззовні почулося:

– Перуничу, давай, там вже всі тебе чекають!

– Оверку, я перемагатиму. Я битимусь з останніх сил, – Братко прогуркотів, мов каміння по скелі.

– А як же… ми ж домовлялися…

– Ніяких домовленостей!

Я відхилила полог. Біля Братка стояв Вуж – я впізнала його одразу, хоча бачити його лиця мені ще не доводилось.

– Я дам тобі грошей, багато грошей! Ти ніколи не знатимеш нужди, ти зможеш купити усе, що забажаєш!

– Що забажаю? Повагу? Чесне ім’я? Прощення за зраду? – Братко відштовхнув його, аж він упав додолу, та й пішов до ристалища.

– Ти? – Вуж був здивований, побачивши мене тут. – Клята відьмо! Треба було не зважати на Всеволода, а прирізати тебе на місці, як скажену собаку.

Він зиркнув спідлоба і загрозливо наблизився. Але я була до того готова. Сипонула йому в очі гірчичного пилу та й відскочила.

– Трапишся ти мені ще, падлюко! Я розтріпаю твої нутрощі по всьому Шельвовому бору! Ти жалітимеш, що з’явилася на світ!

– Не встигнеш, зміюко! Тебе знайде смерть ще до кінця дня. Дякуй власним хитрощам!

Я піднялася на схил пагорба, минувши майже всіх бажаючих спостерігати за боєм. Кинула останній погляд додолу, на ристалище. Сильний суперник був у Братка, сильний і досвідчений. Проте, якщо є на те воля богів, Братко обов’язково переможе. Я розуміла, що у цьому випадку Святославичу годі шукати хоч якого спокою, – навпаки, його ниций натхненник у боротьбі за київський стіл зробить усе, щоб занапастити миролюбного князя – але по-іншому вдіяти я не могла. Хай буде як має бути.