Лариса Іллюк - Щодо ступеню ймовірності подій

От вона, гіркота-образа ядуча. Братик мій, дитя нерозумне, князенка за друга вважав!

– Та я й не відступаюся. Але Оверко, товариш мій, переконує, що не слід мені дуже вже яро обстоювати прагнення Мстиславові, бо ж не гідно так чинить, не по совісті. З тих пір кожен мій новий ранок похмуріший за попередній. Так недобре – і так-бо згірш. Я не можу рішити, як мені бути. Порадь мені, сестро, ти на правді завжди зналася. Овсень ближчає, підходить вже сорок день, а в мене лише росте бажання заплющити очі – і з кручі вниз.

Я пригладила його кострубате волосся, як те мати колись робила, та й сказала.

– Міркуватиму, братику. Предків питатиму. Ти-но до міста вертай, вечоріє вже. А завтра зранечку знов приходь, мо й пораджу що.

Ближче до вечора дощ вщух, лише стиха шурхотіло листя та пригиналася трава під долонею Стрибога. Біля опівночі я загасила лучину і вийшла з хати. Під п’ятами хрускотіло моховиння, що ледь прихопилося памороззю. Темно навкруги, далі власних пальців нічого і не розгледіти. Але мені що день світлоликий, що ніч темна – все єдино. Помало піднялася на пагорб. Аж он і капище. Звичайна людина його не побачить, бо нема його вже давно – понищив Ясне Сонечко, в угоду заморському іновір’ю – тільки попелище лишилося. Та дарма, земля пам’ятає, кого тут славили. Тож для мене воно є повік-віку.

Бліде світло місяця пробивалося крізь хмари, розливаючись по лисині пагорба примарними колами.

Тричі вклонилася земельці, опустилася на коліна. Трусонула-розметала чорні коси по плечах. Розсипала довкола себе цвіт тирлича, зібраний в Купайлів день. Обережно викреслила на землі трискель, поруч запалила багаття, сипонула туди дрібку гіркого полину й пахучого деревію. Полинула серцем до землі, повітря, вогню, води, з’єдналася з ними, розчинилася в шаленій круговерті. Вуста немов самі почали шепотіти потрібні слова… Десь згори, від місяця чи то зір почулася пісня віщої птиці Гамаюн. І раптом навалилася темрява.

– Відунко! Чого тобі треба від спочилих предків? – владний голос немов ударив – різко, навідліг.

– Я шукаю поради. Чи дозволено мені запитати?

– Знаєш ти, в кого питатимеш?

– Ні. Я ніколи не дивлюся, хто відгукнувся, – То правда. Духам і богам видніш, кого обрати довірителем своєї волі.

– Поглянь, Силано, відкрий очі, – я почула насмішку в голосі. А чи здалося? Похололо в серці, стало моторошно – нелегко всупереч звичному ритуалу робити щось не так. Проте, він не каже – наказує. І не скоритися неможливо… Відкрила очі. Ні… неможливо…

Зітканий із місячного сяйва лик привітно посміхнувся.

– То якої поради тобі треба?

– Княже… – захлинулася словами, – Ярославе… Стіл київський лишився порожнім. Твої онуки та правнуки ніяк не поділять його. Скажи своє вагоме слово: хто в Київ призваний правити? Просвіти, Велемудрий.

Відчула небайдужість, щиру турботу, печаль, навіть гнів.

– Я очікував, що нащадки мої правитимуть у мирі та злагоді. І що ж? Традицію зневажено, онук мій, старійшина роду, надто м’якосердий, щоб узяти своє право. Недобре це, недобре… Зрять батьки ницість і недолугість власних дітей. Заздрісники та вороги відверто потішаються. Недобре…

Закрутило мене, захитало, підкинуло до самісіньких зір, у найнижчу прірву скинуло. І розверзлося дно попід ногами, і поповзли звідти гади із людськими ликами, кривляючись і дико регочучи, обвили мої ноги. Я відчула холодний, мерзенний слиз на литках, колінах, стегнах… і впала без тями.

– Братко! Братко, зачекай! – кричу щодуху.

Він не обертається, не чує. Йде, приминаючи пожовкле листя. Йде босоніж, як любив ще в дитинстві. Вітер куйовдить густе, вигоріле на сонці волосся, могутня постать погойдується, тане у щільному тумані. Біжу за ним, крижаний вітер штовхає в груди, намистинки сліз замерзають на щоках.

– Братко!.. – майже наздогнала, ось він, поруч, лише руку простягни.

Туман ковтає постать. Наштовхуюсь на каламутний кисіль, немов на стіну. Перехоплює подих. Повільно кружляє, опускаючись на землю, самотній жовтий листок.

– Ні!..

…я прокинулася від власного крику. Росинки поту вкривали чоло попри прохолоду в світлиці. Всередині – крижана порожнеча, така сама холодна, як і вітер зі сну. Ніби все життя мене переслідує.

Ой, чи вірно я зробила? Чи зрозуміла правильно? Тяжко на душі, немов хто валун поклав. Ще й сон цей дивний, тривожний… Треба йти в місто, знайти Братка – може, хоч біля нього душа спокій знайде.