Лариса Іллюк - Щодо ступеню ймовірності подій

Ярослав позирнув у вікно на сіру куделю небесної вовни, із якої Стрибожі доньки уже пряли тонкі нитки дощу. Ген-ген відлетіли думки його вслід за сонцем, до земель материних, котрі любив він понад усе. Бо ж так завжди й буває: здається, повернися туди, де жив у щасливі часи дитинної безтурботності, то й роки з пліч впадуть, мов зміїна шкіра з полоза… То й, справді, спорідненість душ. Князь для мене був такий же відкритий, як Братко, а чи власне серце. Мені стало ніяково, немов я нахабно зазирнула крізь шпарину душі так далеко, куди нікого не заведено кликати. Ніяково й солодко від того, що знаю щось таке, що нікому не вільно знати, тільки найближчому.

– А чи ж можеш допомогти мені, розвіяти мої сумніви? – запитав Ярослав, все так же ховаючи очі у прядиві хмар. – Як мені укріпити своє серце для такого вагомого кроку? Відчуваю я, що не годиться йти проти волі товариства київського єдино тому, що право на стіл – моє, як найстаршого з роду Ярославового.

– Традиція й предки кажуть, що годиться.

Я не сміла підняти погляд. Мені здавалося, що він дивним чином теж узрить мою тривогу і сумніви, як і я – його. Проте, моя невпевненість танула, мов досвітній туман. Я вже майже переконалась, що вчинила правильно.

– Змири серце своє, княже. Я допоможу тобі подужати зневіру та малодушність. Ти будеш гідним правителем.

Виснажений за день Дажбог хилився, щоб відпочити за обрієм, поступаючись місцем червоногарячій заграві. «Завтра бути крові», – зауважила мимохідь, вишукуючи на пустищі при останніх Хорсових посмішках патики любистку. Коріння, викопане поночі на Овсень, допоможе Ярославу укріпитися у власних прагненнях. Мені була потрібна якраз така, геть дика рослина, бо ж любистком, що попідтинню натиканий, хіба дівкам хлопців чарувати. Оце місце для нього якраз підходяще, лише густі вербові чагарі заважають вгледіти усе пустище водночас.

Вдалині запримітила щось подібне до любисткових бадилин, майже біля самого підліску. Підійшла поволі, – збирання трав поспіху не любить – схилилася над рослиною, розтерла у пальцях залишки листя. Воно. Узялася колупати землю навколо струпаля грабовою гілкою, аж раптом почула гарячковий шепіт:

– … Мстиславовий воїн, той, якого Перуничем кличуть. Не сумнівайся навіть.

Я завмерла, дослухаючись до розмови.

– Та звідки ти знаєш?

– Знаю, і все на тому. Програє він Ярославовому кмету, точно кажу. Уже до півсотні хлопів через мене з купцями та здирниками заклалося. А після бою матимуть добрі бариші – ще й на сорокоуст споминатимуть. То що, ставитимеш?

Мовчанка затяглась.

– Це точно?

– Невже я колись підводив?

– Дивись мені, Оверко, – почулося якесь порпання, потім задзенькотіли монети.

«Оверко», – прошепотіла я, пригадуючи нещодавно чуте ім’я. Чи не той це Оверко, що товаришем Братку моєму називається? Оверко, Оверко, усе перековерка… Лишенько, то он чому він намовляв проти княжича! Зміюка! Треба Братка попередити. Зробила крок, другий…

Під п’ятою зрадливо тріснуло.

– Хто тут?!

Я кинулася навтьоки. Позаду захрустіло гілляччя підліску, і мене наздогнав крик:

– Аж он вона, хапай відьму!

Міський люд на майдані збуджено гудів. Звідусіль долинав крехкіт, перемовляння, лопотання малих діточок. Найбільше шуміли довкола завчасно зведеного помосту, який допоки пустував, якщо не рахувати кметів, що оточили споруду. Ті зиркали на людей байдуже, іноді відганяючи особливо настирливих на відстань списа.

Ударили в дзвони, і натовп, важко зітхнувши, одразу замовк. Під сумовитий передзвін на поміст почали підійматися князі з челяддю. Першим на свіжотесані дощечки ступив Ярослав, поряд із ним тупцяв його молодий родич – певно, Всеволод – в оточенні п’яти ратників. Князенко пихато і незадоволено зорив поверх голів довкола себе та весь час щось нашіптував Ярославу, зводячи очі догори. За вимушеною посмішкою і вузьким розрізом очей причаїлися темні помисли і жадоба такої недосяжної влади. За ними поважно йшов Мстислав, – його складно не впізнати – гордовито підвівши голову та привітно посміхаючись. Було помітно, що він відчуває власну силу і підтримку киян. Поряд з ним, але на деякій відстані, ніби підкреслюючи старшинство, ступав Ярополк в супроводі кількох кметів. За ними піднялися ще двоє ошатно убраних князенка, але тих я не знала.

Натовп затамував подих – не кожного дня побачиш стільки знатних володарів одночасно. Я мимохіть замилувалась Ярославом. Сьогодні він виглядав впевненіше, рішучіше, аніж напередодні. Сподіваюсь, там була й моя лепта, а не лише Всеволод нашепотів. Мир, що царював між князями крові, додавав надії, що суперечок посеред них більш не траплятиметься. Принаймні, у це так легко вірилося зараз, та й не тільки мені – усім, хто мене оточував. Я стояла, зворушена до сліз…