Лариса Іллюк - Щодо ступеню ймовірності подій

Дорога трохи стишила хвилювання. Поступово невеличка, майже непомітна стежинка перетворилася у витоптаний шлях і розбиту возами дорогу. Насправді, місто не так вже й далеко, а може, я ще не зовсім стара, коли вистачає сили помаленько дибати вперед – десь опівдні буду там. Київ зустрів не вельми привітно. Навкруги відчувалось піднесення, та якесь нетривке, сумнівне, зловісне, мов брижі по стоячій воді… Люди, усюди багато людей. Я вже й забула, як воно. Всі зиркають на тебе, хто похмуро, хто з посмішкою, але найбільше – з байдужим крижаним поглядом. Чи є ти, чи немає – все єдино.

Місто тисне… наче й повітря довкола, й простір – а ніби в клітці, мов вовченя дике. Ні шелесту травинки, ні листяного шурхоту – крики та гамір навкруги. Товчуться княжі дружинники біля корчми, розважаються. Тут же поряд заїжджі купці розгорнули на подвір’ї гостинного двору свій крам: заморські спеції, тонкі барвисті хустки і прикраси. Осторонь дітлахи потішалися із кривлянь скоморохів, котрі стравлювали напівобскубаних півнів до бою. І як їм вдається так жити?

Де ж Братко? Ясно, що серед князівських кметів: он, скільки їх Києвом вештається. Але де Мстиславичі, де Ярославичі – не розбереш. І думки у всіх темні, як Чорнобоже крило… Та й те сказати, у міщан не краще. Ходять, немов блекоти об’їлися. Похмурі, відлюдькуваті. І все про Мстислава думають… Ох, Свароже, що ж це я? Онде, обличчя у всіх тривогою затьмарені, чую Мономаховича на стіл Київський бажають. Та все переймаються, що ж князенки вирішать, хоча й не князенки радше, а найсильніші вої їхні.

Незчулася, як на майдан вийшла. Начебто і не хтіла сюди, та ноги самі винесли. Ой, лишенько, скільки люду… Ярмаркують. А гомін який!.. Натовп підхопив, поніс, закружляв, немов дніпровський вир малу трісочку. Швидше б виринути з круговерті облич та й подалі звідси. Навіщо в місто попхалася, дурепа стара… Там-но кричать про міцні ножі та серпи, отут – свіжих печених сомів пропонують. Заморські вина у чудернацьких дзбанках, намиста з перлів, мов досвітня роса… Врешті видряпалась із натовпу, вдихнула повними грудьми. Чую, жаліється хтось. Прислухалася:

– …пропасниця звалила доньку воєводину. Кликали знахарку, Зоришну, що зовуть ще просто повитухою, але вона мало чим допомогла. Шкода, гарне дівча росло, а тепер геть згорає…

Смикнула за рукав.

– Дайте дівчаті відвар вовчка і росички, хай поп’є зо два дні натще, та меду липового у воду із сіллю, навіть як пити не просить. Буде воля Сварожа – вичухається.

Жінки рвучко обернулися.

– Чи ж ти, бабо, відунка? А чи добре на травах знаєшся?

– Знаюсь, чом не знать. Я під лісом живу, де Шельвів бір.

– Пішли-но з нами до воєводи. Він нині дорогого гостя прийма, князя Ярослава Святославича, та для доньки нічого не пошкодує: вилікуєш – відміряє тобі срібла-золота повну пригорщу.

– Дякую тобі, жінко, що врятувала дочку мого товариша. Чув, що та не марить вже, як причинна, не згорає більше її життя так стрімко, як копа під блискавицею, – Ярослав говорив тихо й лагідно. І взагалі, складалося враження про нього як про добру, турботливу людину. Може, такий правитель і потрібен Києву? Може, саме це і є воля предків – миролюбність і покора?

– Бачу, знаєшся ти на своєму ділі. Мо й мені допоможеш? Маю біду з ногами: важко ходити, аж повикручувало, – у голосі вчулося страждання. Мені стало шкода цього нестарого ще чоловіка. Бачила я, що понад все на світі прагне він спокою і споглядання тихоплинного часу. Споріднена душа… правда, я маю перевагу над ним, немов нестримний вітер над високим дубом. Невільно йому видерти коріння і утекти в далекі ліси й чужі землі, бо він роду княжого.

– Ти, князю, накажи у лазні топити свіжими сосновими полінцями та й відваром молодих соснових гілочок ноги пар. Як це робитимеш – з часом мине твоя хвор. Але то так, лише стишить муки тілесні. Справжній біль всередині, бо вагаєшся ти та не прагнеш на власні ноги міцно стати. Вагаєшся, тому й бажаєш зіпертися на плече того, хто поряд. Дарма! Хто ж правитиме, як не ти, старший роду? – і я багатозначно змовчала.

Він поглянув на мене яснозоро, і я відчула, що розчиняюсь у волошкових глибинах очей. Дивне відчуття… Мов Хорс напровесні обійняв тісно-тісно. Я зрозуміла його невпевненість і малодушне бажання покинути Київ. Хоч у кого шукав він ствердження, що зараз чинить правильно. Хоч у мене, нікчемної.

– Дух предків мені відкрив, що місце твоє саме тут, княже. Не сумнівайся.