Ганна Ручай - Смугастий мов життя

Один зі способів «полювання» практикувався найчастіше.

Що таке туалет на вокзалі часів застою? Морок, бруд і сморід. Тому вікна там завжди стояли відчинені. На підвіконня, розташовані досить високо від підлоги, відвідувачі ставили речі як на єдине відносно сухе й чисте місце. На паркані ж за вікном сиділи двоє зовні цілком безневинних дітлахів і спокійно спостерігали за невпинним рухом юрби. Відбувалося це завжди ввечері, але не особливо пізно – поки людей ще досить багато. На безлюдному вокзалі робити вже нема чого – це кожному зрозуміло.

Вони легко зіскакували з паркана, хапали сумку з підвіконня і миттєво зникали.

Жодного разу за весь час, поки хлопчиська займалися ризикованим промислом, не знайшлося сміливця, який би наважився пірнути слідом за ними в пітьму за якимись підозрілими халабудами та гаражами.

Тоді Геник і навчився винаходити щодня новий спосіб «розбагатіти» за чужий кошт. Це була захоплива гра: сьогодні ліньки було ворушити мізками, то просто перейняли на розі «синка» та відняли все, що мама дала на шкільний сніданок, а завтра, коли опанує натхнення, – підемо на ринок, та, глузуючи, відверто грабуватимемо бабусь, які торгують насінням… А коли не ліньки було й хотілося розмаїття вражень, гостроти відчуттів, переслідувань і ризику – Геник умів знаходити такі місця для «полювання», в яких ніхто б не додумався запідозрити злодюжку.

Нахабству його не було межі. Міг просто, проминаючи прилавок, простягти руку й згребти жменю дріб'язку під самим носом у продавщині. І робилося це легко – на одному подиху, тим більше що й брав Геник небагато.

Але з деякого часу він почав виходити на промисел наодинці.

Чомусь постійно так збігалося: варто було йому з’явитись у базарному ряду в пошуках здобичі, – як у наступному починали миготіти серед юрби обличчя Вітькових однокласників. Після декількох подібних «збігів» Геник зрозумів, що Вітько просто виказує іншим способи добування грошей, які Геник вважав власним винаходом. Більше того – незабаром виявилося, що Вітько ще й хвалився, буцімто саме він учив Геника так легко, артистично «працювати» в юрбі…

Власне, Геникові й не шкода було, часом навіть лестило, що його практика пішла в маси й користується такою популярністю. Він був багатий на подібні вигадки й кидав їх «із панського плеча» в юрбу однолітків, не дорікаючи Вітькові за хлоп'ячу непорядність.

Інших друзів, іншої «розради» серед шкільної туги та цілковитої відсутності родинного тепла в Геника не було. Саме в той час навчився він цінувати все, що дарувала не надто щедра доля…

Коли життя так широко посміхається тобі, варто, мабуть, і замислитися: чи щира ця білозуба посмішка?

На Уралі промайнула та щаслива пора, коли його знали й поважали, але тільки тому, що знали й поважали його батька і брата. Чому з батьком, таким завжди «правильним», любили товаришувати ті, хто «сидів», ті, кого інші всі обходили стороною, Геник тоді не розумів.

Батько ніколи не обминав «хазяйських» – так називали чоловіків із тюремним минулим і, цілком вірогідно, таким само найближчим майбутнім. Він навпаки – ніби їх притягував. Коли мати намагалася дорікнути небезпечними «пивними» знайомствами: «У тебе ж діти!» – батько у відповідь кидав різко: «Не суди!». На цьому розмова закінчувалася. У родині панував патріархат.

Тому й у брата завелося стільки друзів серед «вільновідпущених». Завдяки цьому ореолові якоїсь сили, вищої за людський суд, що його створив над їхньою родиною батько, й Геник отримав свій авторитет на вулиці ніби в готовому вигляді.

А в цьому чужому й нудному містечку, що його він дедалі більше ненавидів, мусив стверджуватися – щоразу по-новому. Що далі Геник дорослішав, то більше часу віддавав вулиці, поки остаточно не «перебрався» туди жити. І з новим життям прийшло розуміння, що самих лише бійцівських навичок мало, щоби панувати в своєму районі. А менше тепер йому не підходило.

Геник дізнався, де в місті є секція боротьби, й одного разу став на порозі сумовитого, колись білого та ошатного, а нині обдертого, вкритого мокрими сірими плямами храму на центральній площі. Храм цей стояв не в їхньому мікрорайоні, а в так званому центрі, Геник бував там рідко, тому ніколи не думав, що бажаний спортзал може квартирувати саме в цьому приміщенні, від якого за версту тхнуло цвіллю. Здавалося, величезні, важкі, вкритою іржею поверх кутих візерунків двері й відчинитися не зможуть.