Ганна Ручай - Смугастий мов життя

Коли батько ще був живий, він дуже не схвалював Геникових візитів до цієї родини й один-єдиний раз навіть узяв паска. Це сталося, коли Геник повернувся додому надто пізно та чесно зізнався, що гуляв із Вітьком.

І поки заборонялий карали, це було цікавою грою – скористатись нагодою, щоб завітати в захаращену чужими речами квартирку Вітькових батьків.

Але саме зараз, коли все стало можна, коли ніхто більше не забороняв зустрічатися з ким завгодно – Геник відчув, що саме Вітько йому й потрібен. Це було якоюсь підсвідомою помстою, чи то рідним, котрі ось так узяли й усі разом покинули його, чи самому собі невідомо за що…

Раніше Геник дуже захоплювався малюванням, навіть якийсь час мріяв стати художником. Він був шульгою, переученим ще в дитсадочку спершу тримати ложку, а потім, уже в школі – й ручку правицею. Але малював завжди тільки лівою, бо ніхто не зважав на те й не вимагав дотримання в цьому певних правил. Старенький учитель хвалив його малюнки. Але тепер усе це здавалося Геникові смішним, і що більше сипалося зауважень щодо недбальства, то з більшою зневагою він ставився до колишніх занять.

За літо й зовсім забув, що його лівиця – Творча. З неї найкраще вдавався нищівний удар у щелепу. Писати й малювати він навчився одночасно: пояснювальний диктант із мови в класі правою рукою, карикатури на однокласників на промокатці – лівою. Усім це страшенно подобалося. Однак за літо Геник, здавалося, цілковито занедбав свою творчу руку. Якось не до творчості стало.

«Лівий» Геників удар знав уже весь район. Його кулак був силою – нещадною і нищівною. Ще зі Свердловська, який став тепер примарнішим, Геник запам'ятав, що єдиний спосіб залишатися собою на вулиці – силоміць довести власну перевагу. Нехай поки що лише в тісненькому світі свого району. Настане час, коли світ поширшає. Він ростиме разом із Геником – і хтозна: може, панувати йому випаде не тільки в районі…

Дотепер він навіть не курив.

Ні, спробував, звичайно, один раз. Немає, певне, в світі хлопчака, якому колись один зі старших товаришів не дав затягнутися «по-дорослому». Але тоді це Геникові не надто сподобалось. Та й батько, ледь зачув характерний запах, спокійно сказав: «Побачу із сигаретою – рота порву». І справді, заклав пальці за кутики Геникового рота й несильно, але дуже боляче смикнув їх у різні боки. Геник на фантазію ніколи не скаржився, тому легко уявив, як тріщить, розриваючись, тонка шкіра. Звідтоді сигарета в нього асоціювалася саме з таким тріском розірваного рота. Не стільки страшно, скільки гидко. Й начхати йому було, що з цього приводу думали малолітні курці в класі та в дворі, порожніми своїми голівками ледь дотягуючись до плеча довготелесого як на свої літа Геника.

Пити також досі не пробував. І Вітьків батько, на думку Геникових рідних, жалюгідний п'яничка, був йому таки неприємний, якщо підходити надто близько.

Та коли Геник почав щодня бувати в домі нового товариша, його вразило щось нове; тоді, на тлі сірих повчань про мудрість і нескінченну батьківську турботу з боку радянських партії та уряду, воно здавалося духом вільнодумства.

Геник раніше навіть не уявляв, що можна отак, не замислюючись, говорити все, що спаде на думку. Тут знущалися з того, що нав'язували в школі, – гасел і девізів, з того, що вчителі й Геникові батьки називали мораллю…

Пізніше він розібрався: ці люди не жили на показ. Їм було начхати, що про них подумають. І в цьому Геник знаходив якусь особливу принадність.

Тільки таким і має бути повноцінне життя! Нікого не боятися, ні на кого не оглядатися, на все плювати – робити, як тобі подобається! Він ще не розумів тоді, напевно, що жити так – це ще й значить: нікого не любити…

А поки що не день міцніла їхня з Вітьком дружба.

Вони ніби доповнювали один одного. Геник був кмітливий і енергійний, Вітько – просто дужий і готовий завжди підтримати будь-які витівки.

Але найскладнішим завданням виявилося добування грошей. Адже ризиковані розваги дорого обходилися школярам.

Так усе й звелося до банального пошуку засобів для вільного та красивого життя.

Крали більше в підвалах. Спочатку це були всього-на-всього порожні слоїки. Особливо цінувалися трилітрові – коштували по 40 копійок штука. А сорок копійок – на той час «добрі» гроші.

Вітько, за звичаєм своєї родини забирав додому помідори з огірками, витягнуті з коштовної тари, якщо не знаходилося порожньої. Геник на свою частку такої «здобичі» не претендував. Удома він практично не харчувався. І ще пам'ятав, що мати дуже боляче вдарила його, маленького, коли посмів без дозволу взяти чужу іграшку. Знав: якщо вона здогадається про таємний промисел – синові буде непереливки. Зате грошей у неї тепер просити не доводилося.