Ганна Ручай - Смугастий мов життя

– Іди на урок, – сухо кинув директор, не підіймаючи голови від паперів, розкладених на широкому столі. – Йди, я сказав! Я передам учителям твоє прохання не викликати тебе до дошки…

Геник увійшов до класу, прикриваючи коліно портфелем, пробрався за свою парту і не вставав би з-за неї до кінця уроків, якби на географії все-таки не викликали.

– Можна з місця? – запитав він.

– Чого це? – обурився вчитель. – Ти в нас особливий, чи що?

– А гаркаві в нас до дощки не ходять! – заіржали веселуни на задніх партах.

Замість того, щоб іти відповідати, Геник прожогом вискочив із класу.

Наступного ранку мати приготувала йому нові штани, але пожбурила ледь не в обличчя – так, немовби Геник жадав від неї неможливого.

«Більше ніколи…» – подумав він, зціплюючи зуби.

Надягнув старі, залатані, й подався в школу.

Не ховаючись, пройшов на своє місце. З так само зціпленими зубами виходив до дошки, а його, як на зло, викликали мало не на кожному уроці. Нарешті на останньому, котрий вела класна керівниця, увійшов директор. Звелів усім сісти й почав:

– На жаль, поки ще не всі учні нашої школи живуть у достатку. Є багато родин, яким не вистачає на їжу та одяг. Це здебільшого неповні родини, ті, в яких немає батька… Ми зобов'язані піклуватися про своїх учнів, які терплять нестатки. І ви, діти, маєте завжди пам'ятати, що у вашому класі є хлопчик, родина якого долає великі труднощі, й розуміти його. Ось бачите, школа поклопоталася про те, щоб йому виділили 40 карбованців на нову шкільну форму. Беріть приклад зі старших і завжди допомагайте тим, хто потрапив у скрутне становище. Геннадію, будь ласка, вийди і візьми гроші, за які твоя мама зможе купити тобі новий одяг.

Це було перше справжнє приниження. Його Геник не пробачив світові дотепер. Але хто мусить за це відповідати? Він сам, тільки він сам. Адже той, хто не пробачив, є не пробаченим…

Він знову (вкотре!) стиснув зуби до болю й узяв ті гроші, щоб удома кинути в обличчя матері, як вона йому раніше – нові штани.

А потім попросився в нову школу. І хоч скільки вправлявся перед дзеркалом, вимовляючи своє лунке прізвище за методом Цицерона, з ліщиновими горіхами в роті, майже не гаркавлячи, – все одно школи в його житті мінялися ледь не кожного нового навчального року…

У цьому місті зі школами виникла додаткова проблема: вони тут поділялися на російські та українські. Останніх було менше, але саме такі чомусь, як на зло, всі були ближче до Геникового дому, ніж російські, і йому випало жити в середовищі «кугутів», «рогатих», як називали учнів цих шкіл «центрові» хлопці, які вчилися в більш віддалених, російських. Геник не розумів, у чім полягає різниця між тими цілком в усьому ніби й однаковими його однолітками. Учнів «укрАинских» шкіл зневажали тільки за те, що говорять вони «по-укрАински» (Геник усе життя вимовляв це слово так, як почув уперше в цім містечку). Він був дуже здивований, коли за багато років по тому, виявилося, що говорить він із вихідцями з «укрАинских» шкіл зовсім не українською мовою, а якимсь там «суржиком», бо свято вірив багато років: саме оце і є та сама зневажувана «центровими» «укрАїська» мова.

У свої ж 12 він не в змозі був збагнути, чому такі дурниці настільки розділили хлопчаче товариство його тутешнього району, що війни точаться не «вулиця на вулицю», а «школа на школу». Йому навіть здавалося, що хлопці з «рогатих» шкіл привітніші до приїжджих, ніж ті, що вчаться в «центрових». Але останні одягалися модніше, зналися на більш модній музиці й товариських стосунків вдостоювали не кожного, а тільки строго уподібненого до них. Вони чимось, хай і віддалено, нагадували «авторитетів» із братової свердловської компанії, тому Геник вирішив повірити таки їм, а не «рогатим».

Тепер би він залюбки пішов до найближчої школи – як уже ти гаркавиш, то не має значення, як вимовляти – «т’гикутник» чи «т’геугольник». Але ж тоді «центрові» матимуть право і його «ганяти по району сраним віником», як грозяться ганяти всіх «рогатих»?! Його, певна річ, не надто поганяєш, але ж сам факт, кривдний для такого гордого Гаркавого…

Так і блукав Геник із одного кінця міста до іншого в пошуках такої школи з російською мовою навчання, що більш-менш лояльно приймала б «чужих»… Аж поки не дістався до «жидярської». Як учнівський, так і вчительський колектив тут складали переважно євреї. Акуратних, вихованих хлопчиків із цієї школи однаково переслідували й «центрові», й «рогаті», та Геник несподівано саме тут знайшов собі місце. Він успішно лупцював на вулиці й тих, що волали його однокласникам услід: «Жид пархатий, говном напхатий!», і тих, які випльовували їм у обличчя: «Бей жидов, спасай Расєю!».