Оксана Калина - Янголи не сплять

Рафаель знічено похнюпився, а чорноокий, звали його Луцій Ферро, бо він мав італійське коріння, (власне контора мала статус міжнародної, тож працювали там люди різного походження) засміявся на всю горлянку.

– От якраз чорту й відомо, що він там шукає – дідову могилку. Сашко діда свого дуже любив, бо вдався нього, мов усі краплі позбирав. Дідусь свого часу, канєшно, був ше тим жуком – горілку хлистав відрами, дівок перепортив дюжину. Хотя дітей признавав. Колись в один день, якщо не помиляюсь, зразу трьох своїх отприсків від різних баб, пардон, жінок, женив. Тож наш Олександр, так би мовити, прийшов віддати шану покійному родичу…

– А чого це він ваш? – з крісла раптом підхопилась висока і струнка молода жінка. На вигляд їй було років тридцять. Звали її Магдою, і вона очолювала юридичний, а також відділ адвокатури. Магда мала довге блискуче золотаво-руде волосся і величезні мигдалевидні зелені очі. Її молочно-біла, як і у всіх рудих, шкіра аж ніби сяяла зсередини. Жінка була дуже гарною – просто неможливо відвести очей. Чорнявий Луцій і не відводив від неї погляду, в якому читалась і туга, і любов, і невисловлене, невтілене чоловіче бажання, помножене на злість.

– Магдо, – сказав чорнявий, – я розумію, що твій обов'язок, в тому числі як адвоката, захищати всіх недолугих тупарів, але цей… – він кивнув у бік екрану, – явний випадок. Навіть колегію суддів збирати не потрібно. Він вже порушив всі закони людської і небесної моралі. Про що тут думати?

Магда притихла. По її світлому обличчю промайнула тінь.

– Про що тут думати? – перепитала вона, – а ти взуй його чоботи і пройдись його дорогою, можливо тоді, зрозумієш, мотиви його дій.

– Філософія, – недбало махнув рукою чорнявий, – так можна кого завгодно виправдати. До того ж, – він підморгнув Магді чорнющим оком в якому на мить спалахнув червоний, мов свіча вогник, – мені і в своїх чоботях добре. Але клієнт – все одно наш. Що думає з цього приводу шановне товариство? – звернувся він до присутніх.

Товариство мовчало, бо його увагу знов привернули події, що розгортались на екрані…

Сашко, так і не знайшовши дідову могилу, почав водити тремтячими пальцями по екрану телефону, видно, хотів комусь подзвонити. Нарешті він знайшов потрібний номер і хрипким з перепою голосом зарепетував у слухавку:

– Юрко! Є…і його мать! Ану тули сюди, кажу. Як куди – на цвинтар. Шо роблю? Дідову могилу шукаю, єтіть-колотіть, найти не можу. Ти колись казав шо він похований поряд з твоїм батьком. Приїзди, покажеш. Ну і шо, як темно? Не найдеш? Дак, бля, Машку візьми, сестрицю свою, та точно все знає. Пляшку і закусь із собою візьми, поминать будемо. Нє, з мене ше не хватить. Греби сюди, кажу.І щоб через 15 хвилин були. Всьо.

Сашко, сам не знаючи чого, раптом швиргонув телефон кудись аж далеко, а потім, навколішки, з матами, почав повзати по землі, аби його найти. Та не доповз до апарата пари кроків – заснув, притулившись до якоїсь давньої, не обгородженої могили. Він би так спав і до ранку, чи заклякнув на смерть, аж тут рівно через 15 хвилин голосом Святослава Вакарчука звідізвався телефон і Сашко прокинувся. За сусідньою могилою, мов зірочка, сяяв апарат.

– Єтіть-колотіть! – зрадів Сашко і навколішках подерся прямо через могилу, – найшовся, мій ріднесенький! Альо! – гаркнув він у трубку, – Я тут, це ти де? А хто там вищить? Машуня? Всьо, іду назустріч.

Через деякий час друзі, а Юрко був ліпшим Сашковим другом, таким же п’яницею і прохіндєєм, поручкалися. За Юрком тремтячи, як осикове дерево, стояла, Машка. Чого, питається, вона послухалась свого придуркуватого братика і попхалась на цвинтар мало не опівночі? Бо була закохана в Сашка. Які тут ще пояснення потрібні?

– М-ш-ня, – язик у Сашка почав заплітатися після принесеної Юрком пляшки пива, – злотце! Найди мені діда. Дуже н-да.

Маша мовчки повела мужиків через могили. Зупинилась біля потрібної, тицьнула в неї пальцем.

– Ось вона, – Сашко присвітив мобілкою і задоволено крякнув.

– Вона, – підтвердила Машка, – привітайтеся з дідом і додому. Я вас прошу.

– А пом’януть? – дурачливо вип’ятив губи Сашко, – це якось не по-християнськи – прийти на кладовище і не пом’януть родичів…

… При цих словах чорнявий Луцій Ферро, який теж уважно слідкував за екраном, несмішливо скривив губи.

– Он як – про християнство згадав, – сказав він, дивлячись прямо в зелені Магдині очі, – це дуже по-християнськи: запертися опівночі на кладовище і танцювать на могилах. Ловко поминають!