Олег Сєнцов - Купіть книгу – вона смішна

Але через деякий час я зрозумів, точніше, відчув краями зору та розуму, що нас стало більше. Він з’явився не раптово. Не можна сказати, що він узагалі з’являвся, навіть не можна сказати, що я його раптом побачив. Таке враження, що він завжди сидів, увесь вечір між Ельзою і мною. Хоча я точно пам’ятаю, що там нікого не було, але весь вечір усі потроху рухались і переміщались, і після бенефісу Джима, коли все завмерло, а потім знову ожило, нас було вже не п’ятеро, а шестеро. Не знаю, чи зрозумів я це першим, але першою відреагувала, як завжди, Ельза – центральна фігура будь-якого вечора, від літературних читань до садомазохістських оргій. Передаючи вчергове флягу, вона, нарешті, відреагувала на чужака, одягненого чи то в балахон, чи то в простирадло, зойкнула, а точніше гикнула і спробувала підвестись, але ситна вечеря та спирт утримали її тіло на землі, тільки злегка його похитавши.

– Ой, а хто ви? – вдруге гикнула Ельза, утримуючи баланс виключно завдяки флязі в правій руці та витріщившись на незнайомця, хоча до цього вона кілька разів автоматично передавала йому віскі. На цей раз не тільки я, але й усі інші зрозуміли, що серед нас чужий. Незнайомець у відповідь лише лагідно всміхнувся, звичним жестом узяв із рук Ельзи флягу, сьорбнув, передав її мені і склав руки на животі. Я зробив ну дуже великий ковток, сподіваючись, що після цього видіння зникне, але воно тільки почало злегка двоїтись. Я заплющив очі, думаючи, що незнайомець після цього пропаде, але побачив лише, що тітка Джинджер усе ще на місці й продовжує керувати масовими стратами, тому швиденько розплющив очі знову. Незнайомець сидів на своєму місці й двоїтися перестав. Я передав флягу Єлен, що, не встигнувши як слід відійти від першого шоку після монологу Джима, з легкістю впала в другий, при якому вливальні рефлекси були ще частково збережені, а ось ковтальні вже були геть відсутні, й вона похлинулася. Спритний Біллі встиг підхопити півфляжки, що випала з її рук, дав вихід своєму стресу через відчайдушне плескання по пружній жіночій спинці.

– Обережніше, пані Соколова, так і захлинутися недовго, – мовив незнайомець.

– Ми хіба знайомі? – повільно вимовляючи всі літери разом із пробілами та іншими розділовими знаками, запитала Елен.

– Ну, певною мірою, ми всі знайомі, – відповів незнайомець зі своєю все тією ж напівпосмішкою.

– Ми навіть усі, в якійсь мірі, всі родичі, – підхопив зі свого кутка Джим, єдиний із усіх, хто не злякався незнайомця, а скоріше за все його навіть і не помітив.

– Це ж як? – запитав Джеббс, до якого повернулася фляга, а разом із нею і дар мови.

– Є теорія, що все людство зародилося в Африці й походить від однієї жінки, щоправда, було це кілька сотень тисяч років тому, – виписав довідку Джим.

– Так, це не дуже далеко звідси було, – незнайомець труснув рукою кудись у темряву за нашими спинами. – Тільки клімат був трохи приємнішим, зараз спекотно занадто, – руки знову сховалися кудись у складки балахона, і з’явилася ледве помітна посмішка, що вже почала мене дратувати, її наступного разу я вже назову злісною посмішкою.

Повисла і почала повільно розгойдуватись, як маятник годинника, пауза. Фляга закінчилася на Джеббсі, але ніхто не шкодував про це – мені так точно було вже достатньо вражень на сьогодні.

– Ну, добре тут у вас. Дякую за частування. Дякую за розмову. Мені вже пора, – незнайомець почав розкланюватись, але тільки на словах, тіло в цьому прощанні поки що не брало участі, зате випускало безлімітний запас злісних посмішок.

– Та ми ж і не поговорили до пуття, – відповіла за всіх господиня вечора.

– Ну, щоб розмовляти, не обов’язково вимовляти слова, тим більше, що сказано сьогодні було предостатньо, – незнайомець учергове посміхнувся, але тепер ніби не сам собі, а Джиму. – Але перед відходом я хотів би вам віддячити, добрі люди. Чого б ви хотіли?

– Тобто? – я вирішив включитися.

– Ну, які у вас є бажання?

– У мене? – Я подивився на Джоббса, що сидів навпроти мене, на порожню фляжку біля його ніг, потім на недопалок чарівної папіроски, що валявся поруч, і зробив, як потім виявилося, злегка поспішний вибір. – Іще б косячок, а краще два!

– Так один чи два? Тут важлива точність, – і мене осяяли посмішкою мудрої черепахи та поворотом її голови. Знаєте, є така категорія людей, які вважають себе набагато розумнішими за інших. Вони начебто і говорять із тобою, і дивляться на тебе, але посміхаються в нікуди, і ти розумієш, що ти для них нічого не значиш. Я не люблю таких людей, і незнайомець був саме такий, а про його посмішку я вам уже казав. Він починав мене вже конкретно дратувати, і мене понесло: