Олег Сєнцов - Купіть книгу – вона смішна

Тому всі ці роки система американської середньої освіти жила спокійно за своїми законами, а Джим за своїми, і перша до нього не лізла, бо відчути себе цілковитим тупицею перед усім класом бажаючих було мало. Цьому новенькому не пощастило, ніхто не хотів йому зла, і Джиммі в тому числі, але нещадному богу знань потрібні періодично криваві жертвопринесення, і воно було принесено. Через півгодини, коли Джиммі щойно закінчив розглядати всі мінуси креаціонізму і вирішив більш детально зупинитися на теорії самозародження Опаріна-Холдейна, нарешті продзвенів дзвінок. За цей час він так обробив новенького своїми метеоритними спорами, електромагнітними полями та іншою нісенітницею, яка агресивно впливає на неорганічну матерію, що той сам перетворився на шматок нематеріальної нісенітниці з ослабленою краваткою під розкритим ротом. Після уроків колеги все-таки над ним зглянулись і повели бідолаху відпоювати в паб, по дорозі примовляючи: «Так… А що ти думав, у нас таких багато… Уяви, як нам…»

Навіщо Джиммі взагалі ходив до школи, мені ніколи не було зрозуміло. Також мені ніколи не було зрозуміло, чому він не пішов в університет, хоча міг би вибрати будь-який або відразу декілька – отримати для нього грант із його напханою всякою всячиною та розкладеною по полицях із ярличками рум’яних знань головою – не становило б особливих труднощів. Але Джим заявив своїм домашнім, що в коледж він не піде, не бачить у цьому сенсу – він давно вже пройшов заочно як політехнічний, так і політологічний курси (не знаю, навіщо він повторив те саме слово двічі, напевно, для посилення ефекту). І тепер він хоче кілька років помандрувати, на що його мама відповіла глибокою непритомністю, а тато двома попереджувальними пострілами в повітря. Протягом десяти хвилин, поки мама намагалася самостійно повернути себе до тями, а тато шукав у гаражі запасні патрони, Джиммі швидко зібрався, вийшов із дому і попрямував по нашій вулиці у напрямку до виходу з цього світу. Я жив од нього за два будинки і, як і всі сусіди, вискочив на звук пострілів на вулицю. Дядька не було в цей час у місті, тому стрілянина могла означати і щось серйозне. Джим сповільнив крок біля мене і моєї хвіртки і сказав: «Я їду помандрувати. Ти зі мною?» Я відповів: навіщо він задає дурні запитання, замість того щоб сказати, чи брати з собою зимові речі? Джим припустив, що, можливо, це надовго, на що я відповів: «Тим краще! Мені потрібно сім хвилин!»

Моє прощання з батьками пройшло в більш спокійній, ніж у Ґаррісонів, обстановці: тато дивився на мене зі стіни, як завжди, бадьоро, він був у формі, погонах, медалях і явно схвалював мої дії. Мама, як завжди, переживала, але все ж таки дивилася ласкаво з сусідньої фотографії, і від неї я теж отримав благословення. Не могли, напевно не могли бути у такого чудового сина якісь пересічні та непрогресивні батьки.

Дядька, як я вже сказав, не було вдома, але воно й на краще, бо він напевно причепився б до нас. Дійшли б ми з ним максимум до околиці міста, до якої-небудь милої пивнички, де негайно б почалася фієста на честь нашого від’їзду, яка майже напевно перейшла б у банальну пиятику, що закінчилась би, як завжди, нетранспортабельністю частини тих, що відбувають, і традиційним викликом поліції.

Тітонька Джинджер задала тільки два практичні запитання: чи повернемося ми до обіду і чи взяв я теплий светр? Речі я упакував швидко, тітка зібрала пакет із провізією, поцілувала мене в чоло й урочисто подала колекційний примірник Біблії, який зазвичай продавався в її магазині по дванадцять доларів. Я дуже зрадів її подарунку, тому що як пам’ять про дім і тару для останньої гілочки марихуани ще минулого сезону я прихопив перше, що потрапило під руку, і це був каталог племінних корів штату за 1964 рік, але варіант, запропонований тіткою, був набагато легшим, компактнішим і безпечнішим, і я її розцілував. Поки тітонька, сплакнувши, ходила на кухню перевіряти, чи не збігло у неї молоко, – вельми несподіване припущення, висловлене її милим і турботливим племінником, – чарівна гілочка перекочувала з розвороту з голштинськими рогатими красунями в шосту главу Буття, ближче до Ноя. Коли тітонька повернулася, повідомивши, що у неї на плиті немає молока, то поцілувала мене ще раз, знову сплакнула і сказала свою знамениту фразу про те, щоб я завжди пам’ятав, що в цей книзі (я якраз засовував Біблію в рюкзак) я знайду відповіді на всі питання і в ній зберігається найголовніше! Тепер я вже не міг із нею сперечатись, обійняв її й побіг на вулицю до Джима. По дорозі я подумав: «Як дивно…» Як дивно влаштована наша пам’ять – якісь важливі речі ми не запам’ятовуємо, а всяку нісенітницю можемо пам’ятати все життя. З малого малечку я щонеділі ходив із тітонькою в баптистську церкву (Дядько з нами, природно, не ходив – за словами тітки, він готувався горіти у вічному пеклі й тому збирав сили та жир на дивані). Замість казок мені читали житіє апостолів, замість віршиків я заучував псалми, але особливо мені подобався хоровий спів, а зараз нічого з цього не можу згадати, жодного рядка. Але зате одного разу кинута Дядьком фраза про те, що Біблія – книга, яку найбільше крадуть у світі, засіла в мені назавжди…