Ледве він скінчив, як іздалеку почулися звуки гуслів, а трохи згодом і музика надійшов: був то парубчина років так двадцяти двох, дуже хороший на вроду. Товариші спитали його, чи він уже вечеряв, і він сказав, що вже; тоді той козопас, що завів мову про співи, озвався до нього:
– Коли так, Антоніо, то потіш нас трохи, заспівай якоїсь, нехай шановний наш гість побачить, що в лісах і горах теж є люди, що музику тямлять. Ми вже казали йому про твою кебету, покажи ж її тепер, справди наше слово. Прошу тебе милим Богом, сядь отут-о та й заспівай нам романса про твої любощі, того, що дядько твій священик ісклав і що всім у селі до вподоби припав.
– Згода, – відповів парубок.
Не чекаючи дальших запросин, він сів на дубовий пеньок і, наладивши гуслі, заспівав приємним голосом:
Антоніо
Знаю, знаю вже напевне,
Що мене ти покохала,
Хоч цього ти не сказала
Навіть поглядом, Олальє.
Знаю я, що й ти це знаєш,
І уже не сумніваюсь —
Не буває нещасливим
Почуття, яке узналось.
Правда, часом ти, Олальє,
Намагалась показати,
Що душа у тебе – бронза,
Білі груди – зимний мармур.
Та з-за маски гордування,
З-за покривала зневаги
Десь-колись надія люба
Рукавом мені помає.
І лечу я на принаду,
Хоч не міг іще ні разу
Ні ридати, як незваний,
Ні радіти, як обранець.
Якщо пристрасть завжди ґречна,
Твоя ґречність означає,
Що надія не підманить,
Що доб’юсь, чого жадаю.
І якщо служіння вірне
Будить ласку в серці дами,
То й мої, гадаю, вчинки
Гідні теж якоїсь дяки.
Мабуть, бачила не раз ти,
Як мене ти помічала,
Що ношу я і у будні
Те, що в свято одягаю.
Тож кохання і убрання
Ніби йдуть тим самим шляхом,
Я б хотів перед тобою
Бути повсякчас ошатним.
Не кажу уже про танці
Та про ніжні серенади,
Що співав тобі надвечір
І над ранок із півнями.
Скрізь і всюди воздавав я
Красоті твоїй пошану
І правдивою хвалою
Ворогів нажив немало.
Як хвалив тебе, сказала
Так Тереса з Беррокаля:
«Є такі, що кажуть – ангел,
Аж придивишся – то мавпа.
Тільки вміє штучним блиском
Додавать собі принади
І фальшивою красою
Хоч Амура отуманить!»
Став я з нею сперечатись,
А вона позвала брата,
Брат мені тут кинув виклик, —
Знаєш ти, що потім сталось.
Я люблю не по-гультяйськи,
Я тебе, моя кохана,
Не зведу, не збаламучу, —
Ні, я маю чесний намір.
Церква нам готує узи,
Петлі нам із шовку в’яже:
Вдінь в одну свою ти шию,
Я удіну в другу радо.
А як ні, то присягаюсь
Найсвятішими святцями,
Що піду я з гір цих диких
У обитель до монахів.
На цьому пастух скінчив свою пісню. Дон Кіхот попросив його ще якої-небудь заспівати, та Санчо, якому вже спати хотілось, а не співів слухати, заперечив:
– Ви б, пане, краще вже десь до спочинку мостилися. Де видано, люди напрацювалися тяжко за цілий день, а ви хочете, щоб вони вам усю ніч співали.
– Я тебе розумію, Санчо, – сказав Дон Кіхот. – Ти все до бурдюка походеньки справляв, а після того дужче до сну тягне, аніж до музики.
– Та сон же, хвалити Бога, усім людям милий, – відповів Санчо.
– Ну, нехай і так, – сказав Дон Кіхот, – мостися собі, де хочеш, а моєму станові, як ти знаєш, більше личить чувати, аніж спати. Тільки перш перев’яжи мені вухо, Санчо, бо таки не в жарт розболілося.
Санчо кинувся виконувати панського наказа, та тут один пастух, побачивши рану, сказав йому, щоб він не клопотався, бо в нього є такі ліки, що швидко тую рану вигоять. Тоді зірвав кілька листочків розмарину (а його там багато росло), пожував, змішав із сіллю, приклав Дон Кіхотові до вуха і перев’язав гарненько, запевнивши, що інших ліків і не треба буде, – так воно потім і вийшло.
Розділ XII
Що розповів пастух тим, хто був із Дон Кіхотом
У цей час надійшов хлопець, що носив їм із села харчі, і сказав:
– Хлопці, а ви знаєте, що в селі діється?
– Ізвідки би мали знати? – озвався один козопас.
– Так от, щоб ви знали, – вів далі хлопець, – сьогодні вранці помер відомий усім пастух, – він же студент Хризостом, і подейкують, ніби то з кохання до тієї вражої Марсели, багатого Гільєрма дочки, що за пастушку перебрана по наших застумах блукається.
– До Марсели, кажеш? – перепитав інший.
Читать дальше