Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

– Не треба було б того нічого, – відказав Дон Кіхот, – якби я не забув прихопити з собою плящину з бальзамом Ф’єрабраса: [100] Бальзам Ф’єрабраса – бальзам, яким натирали тіло Христа перед похованням. У французькій епічній поемі ХІІ ст. мавританський цар Балан і велетень Ф’єрабрас, його син, захопили бальзам як воєнний трофей, коли грабували Рим. одна б його краплинка – і ніякі ліки більше не потрібні, і ніякого тобі клопоту.

– А що то за плящина, що то за бальзам? – спитав Санчо Панса.

– Я того бальзаму рецепт напам’ять знаю, – одказав Дон Кіхот, – з ним ніяка смерть не страшна, ніяких ран не бійся. Я його наготую і дам тобі, а ти тільки дивись – як мене в бою хто розрубає навпіл (таке з мандрованими рицарями раз у раз трапляється), зараз обережненько підніми ту половину, що додолу впала, і, поки ще кров не зсілася, притули її гарненько до тої половини, що в сідлі лишилась, та гляди ж, припасуй там усе як слід, а тоді дай мені того бальзаму двічі ковтнути, і я буду знову здоровий, як дзвін, от побачиш.

– Коли таке діло, – сказав Панса, – то зрікаюсь я навіки над островом урядувати, що ви обіцяли, а за всю мою вірну й щиру службу одного в вас прошу: дайте мені, пане, рецепта на ті чудотворні краплі. Як на мене, то за одну унцію таких ліків де завгодно не менше як два реали дадуть, а я з тими грішми віку довікую і гадки не матиму. А чи дорого ж то стане ті ліки зготовити?

– Та за які три реали можна буде шість кварт наробити, – відповів Дон Кіхот.

– Бий його Божа сила! – вигукнув Санчо. – То чого ж ви, пане, чекаєте? Наробіть і мене навчіть.

– Тихо, друже, – сказав Дон Кіхот, – я тобі ще й не такі таємниці відкрию, ще й не такими ласками тебе ущедрю; а поки що полікуймося, бо вухо мені таки непомалу болить.

Санчо дістав із саков корпію і масть. Але тут Дон Кіхот глянув ненароком на свого розбитого шолома і трохи не сказився. Поклав руку на меча, звів до неба очі й промовив:

– Присягаю на Створителя всього сущого і на всі чотири Євангелії, де теє суще докладно списане, що буду так жити, як жив великий маркіз Мантуанськнй, коли поклявся за смерть свого небожа помститися, сиріч не їсти хліба за столом, не пригортатися до малжонки і ще чогось не робити (от забувся, але все одно присягаю), допоки на тому не помщуся, хто такої завдав мені наруги!

Почувши таку річ, Санчо сказав:

– Уважайте, ваша милость, пане мій Дон Кіхоте, що коли той рицар учинив вашу волю і став перед очі Дульсінеї Тобоської, то він уже виконав свою повинність і не заслуговує нової кари, якщо тільки не вкоїть нового якого злочину.

– Ти міркуєш слушно і справедливо, – сказав Дон Кіхот, – тим я касую присягу помсти; зате знов шлюбую і конфірмую, що житиму так, як казав, поки не виборю в якогось рицаря такого доброго шолома, як сей був. І не думай, Санчо, що се я сухого дуба везу, мені є чиїм слідом іти: адже так достоту було з Мамбріновим шоломом, що так дорого став Сакріпантові. [101] Золотий шолом Мамбріна, мавританського царя, мав чудесну властивість захищати від поранень. У «Закоханому Роланді» Боярдо – Мамбрінів шолом отримав Рінальд Монтельбанський, а в «Несамовитому Роланді» Аріосто – Дардінел (якого Дон Кіхот сплутав із Сакріпантом) поплатився життям за спробу повернути його. Сакріпант , цар Черкесії – персонаж тих самих поем.

– Ей, пане, пане! – промовив Санчо. – Пошліть ви всі ті присяги к нечистій матері, бо вони тільки на здоров’я вадять та душу до гріха провадять. Ану ж ми за кілька день не здибаємо чоловіка в шоломі, що тоді робити? Невже таки будете тої присяги додержувати, всякі шкоди й недогоди від неї терплячи? Це ж доведеться ночувати під голим небом, спати не роздягавшись і ще всяку таку покуту нести, що понавигадував той дурноголовий дід, маркіз Мантуанський, а ви оце тепер його робом ходити надумали. Та по сій же дорозі, пане, збройні люди зовсім і не їздять, а самі-но підводчики та погоничі; вони тих шоломів зроду і в вічі не бачили, не то щоб коли носили!

– Помиляєшся, – сказав Дон Кіхот. – За які дві години ми зустрінемо десь на розпутті велику силу збройного люду; буде його, може, ще більше, ніж у тому війську, що на Альбраку [102] Альбрака – замок у скелі, де ховалася Анжеліка в «Закоханому Роланді» Боярдо. йшло Анджеліки Прекрасної добувати.

– Ну, чи так, то й так, – погодився Санчо. – Аби тільки дав Бог, щоб усе добре було, та щоб швидше того острова добути, який мені так дорого коштує, а там хоч і вмерти.