Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Хоч бакалавр і звався Самсоном, та собою був досить хирний, тільки на вдачу дуже хитрий, на церу жовтявий, а на розум жвавий; років мав двадцять і чотири, був кругловидий, кирпатий і ротатий – все то ознаки, що вдався на витівки, глузи та жарти. Таким же він і тут показався, бо, скоро побачив Дон Кіхота, зараз став перед ним навколішки й промовив:

– О, пане Дон Кіхоте з Ламанчі, дозвольте мені поцілувати руки вашої достойності! Присягаю на хламиду святого Петра, яку я ношу [17] Студенти й дрібне духовенство носили однаковий одяг. (хоч пройшов тим часом усього чотири ступені), що ваша милость – один із найславутніших мандрованих рицарів, які будь-коли жили й житимуть на всім земнім крузі! Будь благословен Сід Ахмет Бен-Енхелі, що списав історію великих ваших діянь, будь хвален сугубо й тригубо знаттєлюбивий муж, котрий не пожалів труду переложити її з арабщини нашою людовою кастильською мовою всім добрим людям на посполитую втіху!

Дон Кіхот попрохав його підвестися і спитав:

– Виходить, то правда, що вийшла вже моя історія і що написав її якийсь премудрий мавр?

– Щирісінька правда, пане мій і добродію, – одказав Самсон, – і я ладен навіть твердити, що на сьогодні тої історії видрукувано вже не менше, як дванадцять тисяч примірників; коли не вірите, спитайте в Португалії, Барселони і Валенсії, де тая книга типом вийшла, а це, славлять, уже і в Антверпені її друкують. Думається мені, що не буде скоро такого народу на світі, що на його мову не перекладуть тієї книги.

– Для людини доброчесної і небуденної, – промовив Дон Кіхот, – то, мабуть, найбільша втіха – ще за життя діждатися прослави доброго свого ймення на мовах розмаїтих народів словом друкованим і типованим; я недарма сказав «доброго», бо як буде навпаки, то вже гірше над усяку смерть.

– Якщо йдеться про добру славу й добре ймення, – сказав бакалавр, – то ваша милость має пальму першенства з-поміж усіх мандрованих рицарів, бо мавр своєю мовою, а християнин своєю змалювали якнайкраще ваше завзяття в боях, вашу безстрашність у небезпеках, витривалість у випробах, терпливість у нещастях і ратних недугах, цнотливість і повздержливість у щироплатонічних любощах вашої милості та моєї сеньйори доньї Дульсінеї Тобоської.

– Зроду я не чув, – озвався тут Санчо Панса, – аби паню мою Дульсінею «доньєю» величали: на неї кажуть просто пані або ще сеньйора. От у цьому вже історія, бачте, схибила.

– Сей закид не такий уже й важливий, – заперечив Карраско.

– І правда, – погодився Дон Кіхот. – Але скажіть мені, мостіпане бакалавре, на котрий із моїх подвигів кладеться в тій історії найбільша вага?

– Знаєте, – одказав бакалавр, – на се люди по-різному дивляться, як на чий смак і вподобу: одні підносять пригоду з вітряками, що здались вашій милості за сторуких велетнів, другі – випадок із ступарями; той хвалить опис двох супротивних військ, що виявилися згодом овечими гуртами, а той – оказію з мертвяком, що везли до Сеговії хоронити; хто відзначає історію визволення каторжан, а хто ставить над усе битву з ченцями-великанами та з хоробрим біскайцем.

– А скажіть-но, пане бакаляре, – спитав Санчо, – чи списана в тій історії придибашка з янгуасцями, коли ото нашому доброму Росинантові забаглося грушки в морі печерувати.

– Той чорнокнижник нічого не потаїв і не проминув, – відповів Самсон, – вислебізував геть усе, і про те навіть розказав, як бравий Санчо на ковдрі млинка крутив.

– Не на ковдрі, а в повітрі, – поправив Санчо, – та таки крутив, крутила б його лиха година!

– Чоловік усе грається з долею навпереваги, – сказав Дон Кіхот, – і про те, я гадаю, повинна говорити всяка мирська, а надто рицарська історія: не про самі ж перемоги писати.

– Воно-то так, – промовив бакалавр, – але дехто з читальників каже, що краще було б авторам сієї історії не все поминати, а дещо й поминути, наприклад, ті духопелики, що без кінця-краю сипались на пана Дон Кіхота в різних пригодах.

– А то ж таки сторія правдива, – зауважив Санчо.

– Проте заради справедливості могли б вони дещо й мовчанням збути, – заперечив Дон Кіхот, – бо нема чого описувати події, які не відміняють і не фальшують історичної правди, але можуть кинути тінь якусь на героя. Без сорома казка, Еней був не такий богочестивий, яким його змалював Верґілій, а Одіссей не такий хитромудрий, яким його виставив Гомер.

– Згоден, – сказав Самсон, – але одна річ поетові писати, а друга – історикові. Поет може оповідувати чи оспівувати щось не так, як воно було, а як мало бути, а історик повинен писати не так, як мало бути, a так, як було, по всій щирій правді, нічого не додаючи та й не віднімаючи.