Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

– Коли вже той пан мавр так щирує та правдує, – сказав Санчо, – то певно, що при панових духопеликах і за мої згадує, бо як панові, було, мірку з плечей здіймають, то й мене всього вздовж і впоперек міряють. Та воно й не диво, бо мій пан сам каже, що як голова болить, то й усім суставам тра боліти.

– Ох же ти, Санчо, й хитрун, – зауважив Дон Кіхот, – де тобі треба, там пам’ять у тебе добра!

– Радніший би я забути, як мене бито, – одказав Санчо, – так басамани ж не дають, що й досі знати на боках та на спині.

– Мовчи-бо, Санчо, не перебивай пана бакалавра, – зупинив його Дон Кіхот. – А ви, добродію, кажіть далі, прошу вас, що там іще про мене говорять у вищезгаданій історії.

– Та й про мене ж, – докинув Санчо, – бо кажуть, що і я в ній неабияка ділова особа.

– Не ділова, брате Санчо, а дійова, – поправив Самсон.

– О, ще один колехтор вирискався, слова править! – вигукнув Санчо. – Як до всього будемо чіплятись, то й довіку не перебалакаєм.

– Бодай я довіку щастя не мав, – сказав бакалавр, – коли ти, Санчо, в тій історії не друга персона. Є такі читальники, що їм твої речі любіше слухати, аніж головного героя, не то що. Правда, дехто вважає, що ти надто вже великий легковір, коли взяв за щиру правду оте губернаторство над островом, що тобі пропонує присутній тут пан Дон Кіхот.

– Ще не вечір, – заперечив Дон Кіхот. – Нехай лиш Санчо в літа уб’ється та досвіду більше набереться, то він до того губернаторства ще краще придасться, аніж тепер.

– Далебі, пане, – обізвався Санчо, – як я в моїх оце літах островом не вкерую, то не вкерую вже і в Мафусаїловому віці. [18] У дуже похилому віці. Біблійний патріарх Мафусаїл прожив майже тисячу років. Кебети на губернаторя в мене вистане, от тільки де той у світі острів забарився?

– Здайся на Бога, Санчо, – заспокоїв його Дон Кіхот, – і все буде добре, краще, може, ніж ти гадаєш, бо без волі Божої і листочок на дереві не ворухнеться.

– Правда є, – сказав Самсон, – як Господь захоче, то не одного, а цілих тисячу островів Санчові під ноги підклонить.

– Бачив я всяких на своїм віку губернаторів, – сказав Санчо. – Інший не годен і в слід мені вступити, а проте вельможним величається, із срібла-злота їсть і п’є.

– Так то ж не острівні були губернатори, а просто над маєтком якимсь, – заперечив Самсон. – Щоб же над островом бути правителем, треба принаймні граматику знати.

– Що таке гра, то я тямлю, – сказав Санчо, – а от уже матики не втну ні в зуб. Та хай собі з тим губернаторством буде, як Бог дасть – йому видніше, куди мене краще настановити, а я вам от що скажу, ваше бакалярство, пане Самсоне: дуже мені любо, що той писака, про мене в історії оповідуючи, зацікавлює людей, а не зануджує, бо якби він на мене, християнина з діда-прадіда, щось негоже блявкнув, я такого наробив би шелесту, що й глухі почули б!

– Ото було б диво, – зауважив Самсон.

– Чи диво, чи півдива, – сказав Санчо, – то байдуже, а як пишеш чи говориш за ділову особу, то гляди, шануйся, не верзи на галай-балай, що тобі в голову набреде.

– Дехто цю історію за теє ганить, – провадив далі бакалавр, – що автор приткнув у неї повість про безрозсудно-цікавого, не тим, що повість сама по собі погана чи недоладна, а тим, що не до речі її притулено, адже вона нічого спільного не має з історією його милості пана Дон Кіхота.

– Овва! – вигукнув Санчо. – Наколотив, виходить, сучий син гороху з капустою!

– Тепер я бачу, – сказав Дон Кіхот, – що не мудрець про мене книгу скомпонував, а якийсь невіголосий баламут, що писав її абияк, навмання, на хибив-трафив. То, знаєте, був собі маляр один в Убеді, Орбанеха звався, і як хто, було, його спитає, що він малює, то він одказує: «А що вийде». Намалював він раз якось півня, та так же погано вдав, що зовсім не схожий; мусив під низом готицькими літерами підписати: «Се півень». Отак же, мабуть, і з моєю історією, що без коментаря її не вчитаєш.

– Е, ні! – заперечив Самсон. – То книга дуже ясна і розбірлива: дітвора її гортає, юнацтво читає, дорослі розуміють, старі похваляють. Люди всякого стану нею не начитаються, затого напам’ять усю витвердять; аби де побачили шкапу яку сухоребру, зараз кажуть: «Дивіться, то Росинант». Та найбільше вона пажам полюбилась – нема в панів такого передпокою, де «Дон Кіхота» не знайдеш: книга та ніколи не гуляє, все по руках ходить, мало за неї не б’ються, назахват усі хапають. І то сказати – приємнішої і невиннішої забави годі собі уявити, бо хоч як шукай, ніде в тій книзі слова непристойного чи думки нечестивої і зазором не видати.