Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

– Учиню так із дорогою душею, пане мій, – одказав Санчо, – тільки нехай ваша милость не кладе на мене гніву за тую голу правду, бо я, вважайте, за що купив, за те і продаю.

– Не бійся, гніватись не буду, – пообіцяв Дон Кіхот, – сміло кажи, Санчо, все, як єсть, без обрізків.

– Першим словом скажу я вам, – почав Санчо, – що люди наші мають вашу милость за шаленого, а мене за придурка. Такі як ви, шляхтичі, мовляв, полупанки, кажуть, що ваша милость високо несеться, «доном» себе величає і в великі пани пнеться, а яке вже там панство, коли винограду штири лозини та поля два упруги, та ще одна латка спереду, а друга ззаду. А великі пани, тії кажуть, що чого се нешеретоване шляхетство з ними рівнятися хоче, а надто такі недопанки-шмаровози, що бути сажею чистять, а чорні панчохи зеленим шовком церують.

– То вже не про мене річ, – зауважив Дон Кіхот, – бо ходжу я хороше, зроду латаного не носив. От хіба часом дране, та й то більше од збруї, а не од ветхості.

– А про вашу хвабрість, – провадив далі Санчо, – та про звичаї, та про подвиги, та про заміри – всяко говорять. Той каже: «Божевільний, але потішний». А той: «Хоробрий, але невдаха». А інший знов: «Ґречний, але кумедний»… І вже як почнуть на зубах перетирати, то і вашій милості, і мені хіба ж так дістанеться!

– Зваж, Санчо, на те, – сказав Дон Кіхот, – що скоро чеснота вгору піде, зараз на неї починаються нагінки. Мало хто із славетників давнього часу уник злісних наклепів і нашептів. Юлія Цезаря, понад усіх безстрашного, одважного та обачного полководця, винуватили в честолюбстві й деякій нечистоплотності, маючи на увазі і одежу, і душу. Про Олександра, прозваного Великим за незліченні бойові подвиги, кажуть, що він буцімто кланявся скляному богу. Про Геркулеса, невтомного в трудах, говорять, що був пестій і до того ж бабій. Про дона Галаора, брата Амадіса Гальського, подейкують, що був великий бешкетник, а на брата кажуть плаксій. Коли вже на таких славетних мужів, о Санчо, злоріки клевету пускали, то нехай і про мене буде оте все, коли ти не приховав чогось іншого.

– Тим-то й ба! – вигукнув Санчо.

– Як, виходить, то ще не все? – спитав Дон Кіхот.

– Е, це ще квіточки, ягідки будуть далі, – одказав Санчо. – Коли ваша милость так уже хоче знати все, що на неї плещуть і клеплють, то зараз я приведу одного чоловіка, який розкаже вам геть-чисто все до останньої цяти. Вчора ввечері приїхав син Бартоломея Карраска, що то в Саламанці вчився й на бакаляра вийшов; пішов я до нього приїздом повіншувати, а він мені й каже, що вийшла, каже, історія вашої милості, так і називається: «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі». Каже, що й мене там пропечатано під моїм таки йменням – Санчо Панса, і сеньйору Дульсінею Тобоську, і все, що проміж нами говорилось на дві пари очей – я здумівся, аж перехрестився: і як воно, думаю, той писака про все дізнався?

– Запевняю тебе, Санчо, – сказав Дон Кіхот, – що нашу історію списав який-небудь премудрий чарівник: такий як задумає що написати, то перед ним ніщо не втаїться.

– Еге! – вигукнув Санчо. – Який там премудрий чарівник, коли той бакаляр Самсон Карраско (бо його, бачите, Самсоном зовуть) каже, що книгу написав Сід Ахмет Брехунеллі.

– Се мавританське ім’я, – зауважив Дон Кіхот.

– І мені так здається, – сказав Санчо, – бо чував я не раз од людей, що маври – великі брехуни. [16] Обігрується те, що Самсоном звуть біблійного персонажа великого на зріст і сильного, а герой Сервантеса інший на вигляд.

– Схоже на те, Санчо, – зауважив Дон Кіхот, – що ти перекрутив прізвище того Сіда, а «сід», щоб ти знав, по-арабському значить «пан».

– Мо’, й так, – погодився Санчо. – То коли ваша милость звелить привести сюди бакаляра, так я миттю злітаю.

– Зроби мені таку ласку, друже, – сказав Дон Кіхот. – Оце загадав ти мені загадку, що й їжа на душу не піде, поки не дізнаюся, як, що й до чого.

– Зара’ приведу його, – сказав Санчо.

Пішов і незабаром повернувся вже з бакалавром; тут між ними трьома поточилася прецікава розмова.

Затоплений у думках сидів Дон Кіхот, дожидаючи бакалавра Карраска, од якого сподівався почути, що там за нього написано в книзі, про яку Санчо казав; аж не вірилось йому, що така книга може бути – ще ж бо на лезі мечовому не висохла кров ворогів, яких він убив, а тут же хтось появив друком історію величного його рицарювання. А втім, подумав він, то, певне, чорнокнижник який-небудь, чи друг, чи ворог, силою своїх чарів тую книгу випечатав; коли друг, то щоб уславити й возвеличити його подвиги понад найголосніші діяння мандрованого рицарства, коли ж ворог, то щоб оганити їх і принизити нижче всіх ницих учинків найниціших джур, про яких будь-коли писалося в книгах. Але ж, міркував він далі, діяння зброєносців як таких ще ніхто ніколи не описував, і якщо така книга справді існує, то вона скомпонована про мандрованого рицаря і вже тим одним мусить бути краснослівна, високодумна, величнопишна, чудодивна та правдомовна. Ся гадка трохи його потішила, та не надовго: адже автор книги, судячи із слова «сід», був мавр, а якої вже там правди можна од маврів сподіватись, коли всі вони махлярі, фальшівники та вигадники. А ще боявся, чи не було там якої непристойності в трактуванні його любові, що могло б вийти на ущербок честі й доброї слави володарки його Дульсінеї Тобоської: йому б хотілося, аби автор показав усю його вірність і повсякчасну шанобливість супроти неї, розповів, як заради неї нехтував він королевами, цісарівнами та панянками всякого роду й стану, тлумлячи без жалю ґвалтовні природні пориви… Отакі-то думки та гадки облягали рицареві голову, одна одну поганяючи, коли Санчо привів до нього бакалавра; Дон Кіхот привітав гостя вельми ввічливо і приязно.