Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Тоді левар докладно й сам себе часто перепиняючи розповів про перебіг тієї баталії, прибільшуючи якомога Дон Кіхотову сміливість: на його вид лев би то злякався і не хотів чи не смів із клітки вилізти, хоч двері в клітці довгенько розтвором стояли; коли ж ісказав він, доглядач, рицареві, що не годиться, мовляв, спокушати Бога, дратуючи лева, щоб із клітки вийшов, як він, рицар, того вимагав, тоді тільки, та й то нерадо й неохоче, дозволив йому Дон Кіхот замкнути дверці.

– А бачиш, Санчо? – спитав Дон Кіхот. – Чи є такі чари, щоб проти правдивої одваги що вдіяли? Чорнокнижники можуть відібрати в мене щастя, але доблесть і мужність – ніколи!

Санчо дав тії таляри, підводчик запріг мули, левар поцілував Дон Кіхотові руки за явлену ласку і пообіцяв, що самому королеві, як при дворі побачить, розкаже про той доблесний подвиг.

– Як спитає часом його величність, хто звершив той подвиг, скажіть йому, що Рицар Левів, бо саме на такий титул бажаю, аби надалі перемінилось, переінакшилось, переробилось і перетворилось дотеперішнє звання моє – Рицар Сумного Образу; так чинячи, іду за давньою ужанцією мандрованих рицарів, що відміняли імення свої, коли те їм видавалось доцільним чи доречним.

З тим вони й роз’їхались – фургон рушив своєю дорогою, а Дон Кіхот із Санчем та шляхтич у зеленому – своєю.

За ввесь цей час дон Дієго де Міранда не озвався й словом, тільки пильно придивлявся й прислухався до Дон Кіхотових речей та вчинків: чоловік той був, на його присуд, божевільним мудрецем або ж мудрим божевільником. До його відома, бачте, ще не дійшла перша частина рицаревої історії: якби був прочитав її, то не дивував би на слова і вчинки Дон Кіхота, знаючи, на чому той розумом помішався. А так він уважав його то за розсудливого, то за непритаманного, бо що казав, усе було розумне, дотепне й доладне, а що робив – безглузде, дурне та неподобне. «Хіба то не великий недомисел, – питав себе подумки, – надягти шолома з сиром і гадати, що чарівники мозок тобі розм’якшили? Хіба то менше безглуздя і шаленство – притьмом пориватися до боротьби з левами?» Із тих міркувань вирвав його Дон Кіхот, перебивши думаний монолог такими словами:

– Не маю сумніву, пане Дієго де Міранда, що ваша милость вважає мене в душі за божевільного й навіженого. Невелике то й диво, бо самі вчинки мої, здається, певне тому дають свідоцтво. Мимо все те, хотів би я, аби ваша милость переконалась, що не такий я причинний і недоумкуватий, як декому уявляюся. Любо глянути, як сміливий рицар перед очима в короля свого серед майдану просторого лютого бика списом влучно затинає; любо дивитись, як рицар у блискучім обладунку на турнірі веселому перед дамами конем грає; гарні здаються і всі ті рицарі, що військовими та їм подібними справами бавляться, будучи, так би мовити, честю і втіхою у своїх сюзеренів; та над усе те краще й любіше, як ото рицар мандрований блукає пущами-пустелями та розпуттями-манівцями та горами-ярами, шукаючи всяких небезпечних пригод і до щасливого їх доводячи скутку, аби залучити собі голосної та вікопомної слави; двірського кавалера, що десь у місті до панянки лестками примиляється, переважить, кажу, і заломить мандрований рицар, що на безлюдді бідній удовиці помочі-рятунку дає. Кожен-бо рицар має своє опрічне діло: придворний нехай услуговує дамам, додає принади королівському двору барвами слуг своїх, пригощає бідніших двораків на своїх розкішних учтах, влаштовує ігрища, вряджає турніри, виблискує гойністю і пишнотою, сяє величчю, а надто благочестям і таким чином виконує прямі свої обов’язки; а мандрований рицар хай забирається на край світу, блудить найзаплутанішими лабіринтами, підіймається повсякчас на неможливі речі, зустрічає тілом своїм на голім белебні палюче сонячне проміння в розповні літа і люту непогодь вітристу та морозяну взимку, не боїться левів, не лякається примар, не страшиться драконів, бо все те шукати, з усім тим боротись і все те долати й перемагати і є його властивою та правдивою повинністю. Отож і я, раз випало мені на долю до мандрованого рицарства прилучитись, конче все те чинити мушу, що, на мій погляд, належить до обов’язків сього стану; в даному разі на левів напасти, як я отсе напав, і було прямим моїм обов’язком, хоть і усвідомлював я собі, що то шаленої вимагало одваги. Добре знаю, що таке сміливість: се чеснота, рівно віддалена від двох скрайніх пороків – боягузтва і безумного зухвальства. Та меншим буде злом, коли сміливець сягне верхів безумної одваги, ніж коли б він принизився до підлого боягузтва, і як марнотратцеві легше бути щедрим, ніж скнарі, так і безумно-одважному легше стати істинно сміливим, аніж страхополохові здобутись на правдиву мужність. А що до сих пригод, то повірте, пане дон Дієго, що ліпше програти з перебором, аніж з недобором, бо воно й для вуха любіше бринить «такий і такий рицар безрозсудно-сміливий», ніж «такий і такий рицар боягуз і страхополох».