– Чи великі ж ті леви? – поцікавився Дон Кіхот.
– А великі, – відказав чоловік, що на передку сидів. – Таких іще, або більших, з Африки до Гишпанії досі не привожено; сам я левар, то всяких перевозив, а таких іще не траплялось. Маємо тут самця й самицю: самець он у першій клітці, а самиця в он тій задній, і голодні обоє, бо сьогодні ще їх не годовано. Тож нехай милость ваша рачить дати нам дорогу, бо нам якнайшвидше треба кудись доїхати, щоб корму їм добути.
На ту річ Дон Кіхот тільки осміхнувся:
– Левчуки, мені? Мені, левчуки? Та ще такої години? Богом святим божуся, побачать панове, що їх сюди шлють, чи такий я чоловік, щоб левів ізлякатись! Злізай із воза, голубчику, і, як ти собі левар, повідчиняй клітки й повипускай мені сих звірюк: я покажу їм у чистім полі, на зло й наперекір усім завидам-чорнокнижникам, що сюди їх посилають, хто такий єсть Дон Кіхот!
– Те-те-те! – сказав собі нишком шляхтич. – Аж ось коли наш добрий рицар перед нами зрадився! Певно, той сир розм’якшив-таки йому мозок і геть розрідив у голові олію.
Тут підійшов до нього Санчо і сказав:
– Пробі, пане, не дайте панові мойму Дон Кіхотові з тими левами заводитись, бо як заведеться, то пошматують вони нас усіх на кавалки.
– А хіба ж ваш господар такий божевільний, – спитав шляхтич, – що справді, гадаєте, може кинутись на тих хижих звірів?
– Не божевільний він, – відповів Санчо, – тільки шалено одважний.
– То я вже якось одведу його од тої шаленої одваги, – пообіцяв шляхтич.
І, приступивши до Дон Кіхота, що притьмом наглив леваря клітки одчинити, сказав йому:
– Пане рицарю, пристоїть мандрованим рицарям такі пригоди підіймати, які заповідають щасливе докінчання, а не такі, що цілком виключають надію на успіх; адже одвага, що межує з необачністю, схиляється більше до безуму, ніж до величі духу. А надто ж ці леви проти вашої милості не ворогують, воно їм і не снилось; їх же послано його величності на ралець, то не честь, не подоба їх затримувати і дорогу їм загаювати.
– Знаєте що, пане шляхтичу, – заперечив Дон Кіхот. – Хай ваша милость дбає краще про свого перепела-вабця та пронозувату ласицю і не заважає іншим справляти їхню повинність. Я своє діло знаю, і зараз побачимо, чи до снаги мені сі вельможні левове, чи ні.
І, повернувшись до леваря, крикнув:
– Зараз же мені одчиняй клітки, пане леварю, бо нехай мені те та се, як я отсим списом до воза тебе не пришию!
Побачивши погонич рішучість тієї озброєної поторочі, заблагав:
– Змилуйтесь, паночку, хай ваше добродійство дозволить мені хоть мули випрягти та в безпечне місце одігнати, поки тих левів із кліток добуватимуть, бо як вони їх мені роздеруть, пропав я навіки: тільки моєї й худоби, що віз оцей та мули!
– О маловіре! – відповів йому Дон Кіхот. – Ізлазь, розпрягай, роби, що хочеш, та зараз побачиш, що то все дурна робота й марна праця.
Візник зіскочив і заходився чимдуж розпрягати, а левар заволав на все горло:
– Будьте мені за свідків, усі тут притомні, що я одмикаю сі клітки і випускаю леви ґвалтом і примусом; протестую і декларую, що всі шкоди та збитки, що тії бестії заподіяти можуть, спадають і приходяться на сього пана, варуючи права мої і заплату. Поки ж не одчинив, шукайте собі, панове, безпечного місця – мене-то леви, я певен, не рушать.
Шляхтич іще раз спробував одраяти Дон Кіхота од того безумства: на таку несосвітенну річ наважитись, казав, то значить спокушати Бога. Той одповів, що сам знає, що робить. Шляхтич востаннє застеріг рицаря, аби схаменувся, бо то все, мовляв, облуда.
– Ну, от що, пане, – сказав йому Дон Кіхот. – Коли ваша милость не бажає бути очевидником сієї, як ви гадаєте, трагедії, то стисніть острогами свою сиво-строкату та й гайда в затишок.
Як почув теє Санчо, слізно почав благати пана, щоб на таке діло не поривався, бо проти нього і пригода з вітряками, і притичина зі ступарями, і всі інші оказії, досі пережиті, були, сказано б, наче коржі з маком.
– Майте на оці, пане, – казав Санчо, – тут жодних немає чарів ані якого чортовиння. Я сам бачив крізь ґрати і шпарки у клітці справжній левиний пазур, і з пазуря того судити можна, що там левище як гора або ще й більший.
– Із переляку принаймні, – заперечив Дон Кіхот, – він би міг тобі здатися більшим за півсвіту. Ну, йде вже, Санчо, а я тут зостанусь; якщо загину, ти ж знаєш давню нашу умову: поспішиш до Дульсінеї і… вриваю на півслові.
І ще наговорив чимало дечого, що найменшої не залишало надії на можливість одвернути його од навісного того умислу. Шляхтич у зеленому радніший був щось удіяти, так зброя ж нерівна: заводитись із божевільним (а за такого вже напевне мав він тепер Дон Кіхота) було нерозумно. Дон Кіхот знову пристав до леваря з короткими гужами; тим часом шляхтич погнав свою кобилу, Санчо Сірого, а підводчик мули – всі квапились якнайдалі од фургона одбігти, поки левів не випущено. Санчо оплакував уже панову видющу смерть у лев’ячих пазурах, кляв свою долю і проклинав ту годину, коли заманулось йому знов до пана на службу стати, але ті жалі й лементи не заважали джурі гоном гнати Сірого далі од біди. Побачивши левар, що тікачі вже далеченько, знов почав умовляти й остерігати Дон Кіхота, про що й перше умовляв та остерігав, але рицар відповів, що чув уже, годі тих умовлянь і остережень, нічого з них не буде, і що хай притьмом одчиняє.
Читать дальше