Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Поки левар порався коло першої клітки, Дон Кіхот розважав собі в думці, як йому зручніше до бою стати – пішо чи кінно, і поклав усе ж таки битися пішо, бо коли б іще Росинант не схарапудився, леви побачивши. Тож скочив із коня, одкинув геть ратище, нахопив на руку щита і, добувши з піхов меча, з предивною одвагою і мужнім серцем повагом підійшов до фургона, щирою душею вручаючи себе Богові та володарці своїй Дульсінеї.

Варто знати, що, дійшовши до сього місця, автор правдомовної сієї історії не міг утриматися од такого оклику: «О міцносердий і понад усяке слово преодважний Дон Кіхоте з Ламанчі, верцадло, в якому можуть визиратися всі левенці світу, новий і другий дон Мануель де Леон, що був хвалою і славою гишпанського рицарства! Якими словами оповім сей жаху гідний подвиг, якими речами впевню в його правдивості віки потомні? Які хвалення знайду, щоб тобі не личили й тебе не величили, хоч би й були то гіперболи з гіпербол? Ти безкінний, ти сам-один, ти безстрашний, ти великодушний, з самим лише мечем, та й то не з тим толедським гостролезим, і зі щитом не з осяйної криці, стоїш і ждеш та виглядаєш тих двох левів – за них хижіших ще африканські пущі не родили… Нехай же хвалять тебе власні твої діяння, доблесний ламанчцю, я надаю їм слово, бо сам не годен на вислови здобутись!»

На цьому й уриває автор згадану апострофу і, нав’язуючи нитку оповідання історичного, веде його далі таким робом:

Отож побачив левар, що Дон Кіхот уже напоготові стоїть – нічого робити, треба лева-самця випускати, щоб у гнівливого та шаленистого рицаря в неласку не впасти. Навстіж розчахнув він першу клітку, де, як уже сказано, лев був, здоровенний, страхолюдний та гидомирний. Звір першим ділом перевернувся у своїй в’язниці, тоді витяг лапи, потягнувся добре, роззявив пащу і позіхнув спроволока, далі висолопив язика мало не в дві п’яді завдовжки і випорошив собі очі та морду вилизав, потому вистромив головень із клітки і повів доокола очима, що жаром жахтіли. Те страховіття нагнало б холоду найшаленішій сміливості, та Дон Кіхот тільки дивився на нього пильно, чекаючи, поки звір із воза сплигне і на нього налізе: певен був, що посіче хижака на локшину. От аж куди сягнуло безприкладне його божевілля!

Проте благородний лев появив більше миролюбності, аніж зухвальства; не звертаючи уваги на всякі там хлоп’ячі бравади, оглянувся, як ми вже сказали, туди-сюди, а тоді завернувся і, показавши Дон Кіхотові огузок, ліг собі спокійнісінько в клітці, мов ніде нічого. Побачивши сеє, Дон Кіхот сказав левареві, щоб роздрочив звіра, витуривши його з клітки палицею.

– От сього вже й не зроблю, – затявся левар. – Як стану його дратувати, він же мене першого розшарпає. Задовольніться, пане рицарю, тим, що вже зробили: вищої хоробрості годі доказати, і нема чого спитувати вдруге фортуну. Двері в клітці одчиняні; чи вийде лев, чи не вийде, то його справа, та як досі не виліз, то вже й до вечора не вилізе. А вашої милості одвага і без того вже всім ясна і явна: адже доброму переборцеві (так я розумію) цілком досить викликати противника на бій і чекати його в полі; якщо ворог не з’явиться, то на нього впаде вся ганьба, а хто ждав, дістає переможнецький вінець.

– То правда, – погодився Дон Кіхот. – Замикай же, друже, дверці і будь готовий свідкувати по спромозі твоїй про все те, що вчинив я у тебе на виду, а саме: як ти одчинив левові клітку, я ждав, а він не вийшов, як я знов його чекав, а він таки не виліз, як він ізнову ліг. До більшого я не зобов’язаний. Нехай гинуть чари! Погоди, Боже, розумові й правді, і правдивому рицарству! Замикай же, кажу, а я зараз подам гасло тим, що втекли і не були присутні, нехай із уст твоїх почують про сей подвиг.

Левар зробив, що йому казано, а Дон Кіхот, прив’язавши до списового наконечника хустку, що то нею витирав сироватчині патьоки, почав іскликати подорожан, які все ще тікали із шляхтичем попереду, оглядаючись раз за разом назад. Санчо перший помітив ту білу хустку і гукнув:

– От хоть убийте мене, як пан не переміг тих диких звірів! Бач, нас уже кличе.

Усі стали й придивились – справді, то таки Дон Кіхот знак їм подавав; оговтавшись трохи, взяли вертатись помалу, аж поки не розчули цілком виразно його гукання. Як уже всі були коло фургона, Дон Кіхот сказав підводчикові:

– Ну, брате, запрягай ізнову мули та й рушай своєю дорогою; а ти, Санчо, дай йому й доглядачеві по таляру золотому, що з моєї причини загаялись.

– Чому не дать, дам із дорогою душею, – сказав Санчо. – Тільки де ж ті леви? Мертві вони там чи живі?