Важка, терниста, кремениста путь
Веде до осяйних висот безсмертя, —
Інакше їх не можна осягнуть.
– Лишко моє тяжке! – вигукнула небога. – Мій дядечко до всього ще й поета! Усе ж то він знає, все вміє; я певна, що якби ви пішли в муляри, то вам добрий дім ізмурувати було б, як іншому клітку змайструвати.
– А що ти думаєш, небого, – сказав Дон Кіхот. – Якби оці рицарські помисли не володіли неподільно всією моєю істотою, не було б такої речі, що б я її не зробив, не було б такої цяцьки, що б я не змайстрував своїми руками – чи клітку, то й клітку, чи копирсалочку до зубів, чи що завгодно.
У цей час хтось стукнув у двері; як спитали, хто там, на відповідь почувся Санчів голос. Упізнавши його, ключниця втекла мерщій з кімнати, такий той чоловік був їй осоружний. Двері Санчові одчинила небога, а Дон Кіхот прийняв його з розкритими обіймами; вони замкнулися вдвох у покої, і між ними завелася розмова, не менш цікава, ніж перед тим була.
Розділ VII
Про що говорив Дон Кіхот із своїм зброєносцем та про інші преславні події
Побачивши ключниця, що пан замкнувся із Санчом Пансою, одразу дорозумілась, про віщо в них мова буде – радитимуться, ясна річ, як у похід утретє вже рушити. Нахопила нашвидку накидку та й подалася, налякана й стривожена, до бакалавра Самсона Карраска, бо гадала, що той красномовець і однедавна приятель її пана потрафить одраяти його од того нерозважного заміру. Бакалавр гуляв саме у себе в дворику; як уздріла його ключниця, зразу бухнула йому під ноги, задихана й впріла. Постерігши її вид, сумний та приголомшений, Карраско спитав:
– Що з вами, пані господине? Що вам оце такого подіялось; що на вас образу немає?
– Та мені то нічого, паночку мій Самсоне, а от у мого пана рве душу, так-таки душу рве.
– А чого ж його рве, пані господине? – спитав Самсон. – Може, з’їв чогось, то йому завадило?
– Та ні, – одповіла ключниця, – не так ірве, як ви гадаєте, а пориває, кажу, йому душу знов ота божевільна думка: хоче він, бакалярчику мій годний, ізнов у світи рушати, це вже буде втретє, та нових пригод чи негод на свою голову шукати. Уперше привезено його додому впоперек на ослі ледве живого та теплого після кийового бою; вдруге на підводі з волами, та ще й у клітці – він усе казав, буцімто його заворожено, а сам такий був, що аж сумно, рідна мати була б не впізнала: худий-худющий, тільки снасть, та жовтий увесь, а очі геть позападали, мов аж до самого мозку провалились; щоб його так-сяк на ноги звести, мусила я самих яєць шість сотень збавити, те знає Пан Біг і добрії люди, та й кури мої не дадуть мені збрехати.
– Та вірю, вірю, – сказав бакалавр, – вони ж у вас такі гарні, такі гладкі і так добре поведені, швидше розсядуться, аніж неправду скажуть. То мовите, пані господиня, що нічого такого не скоїлось, лише боїтеся, що пан Дон Кіхот ізнов своє замишляє?
– А так, – потвердила ключниця.
– Тоді не журіться, – сказав бакалавр, – а йдіть собі любенько додому та зготуйте мені чогось гарячого попоїсти, а по дорозі прокажіть молитву святій Аполлонії, якщо знаєте. За малу часину і я до вас прийду, побачите, яка буде чудасія.
– Ой лишко моє, – забідкалася знов ключниця, – святій Аполлонії, кажете? Се ж якби мій пан на зуби недугував, [31] Святу великомученицю Аполлонію піддавали тортурам, вириваючи зуби; з цим пов’язане повір’я, що варто звернутися до святої з молитвою, і зубний біль мине.
а він же на голову.
– Я знаю, що кажу, пані господине, – перебив її Карраско. – Ідіть собі й не зривайтеся зо мною диспутувати, бо я своє бакалаврство в Саламанці здобув, мене ніхто не перебакалаврить.
По сім слові ключниця пішла собі, а бакалавр подався, не гаючись, до пароха де про що з ним перемовитись – а про що саме, скажемо в своїм часі.
А поки все те діялось, Дон Кіхот і Санчо Панса сиділи собі замкнувшися й провадили розмову, що її і наводить тут наша історія з щонайбільшою докладністю й достеменною правдомовністю.
Санчо казав своєму господареві:
– Я вже, пане, доконав свою стару, то вона одпустить мене з вашою милостю куди-любля.
– Переконав, треба казати, Санчо, а не доконав, – поправив Дон Кіхот.
– Не раз та й не два, пам’ятається мені, – сказав Санчо, – благав я вашу милость, щоб ви мене в словах не виправляли, коли вам розумно, що я на думці маю; от як уже не зрозумієте, тоді так і кажіть: «Санчо, чи там чорте, бісе, я тебе не розумію». Як я і вдруге не потраплю, тоді вже виправляйте, бо я собі чоловік невимагливий.
Читать дальше