Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

– Отепер я бачу, що тебе таки навідило, навіжена! – гукнув Санчо. – Гей, жінко, і намолола ж ти такого, що ні в тин ні в ворота. Я їй діло кажу, а вона мені якісь витребеньки та защіпки, приповідки та пишання… Дурна єси та безголова (інакше тебе й назвати не мона, бо не тямиш, що тобі кажуть, і сама свого щастя цураєшся)! Се ж якби я казав, щоб дочка наша з башти коміть головою кинулась чи світами пішла блудити, як тая королівна донья Уррака, [29] Уррака (1033 чи 1034–1101) – одна з доньок короля Фернандо І Кастильського, який передав їй у спадок Самору. Слова Санчо відсилають не до реальної історії королівни, а до романсу, в якому Уррака, обійдена батьком у заповіті, вирішує торгувати власним тілом, віддаючи зароблені гроші на упокій його душі. тоді ти мала б причину мені суперечити. А коли я в три мига, за одним махом-пахом добуду їй панство та вельможество, виведу з грязі в князі, посаджу на стольці високім, не кажи ти престолі, між цілу гору подушок атласних, що куди тобі Атлаським горам, – то чого ж ти комизишся, чого не хочеш, щоб було по-моєму?

– Знаєш чого, чоловіче? – одказала Тереза. – Бо є така приказка: хто тебе вдяга, той і роздяга. Як убогий іде, то люди на нього чи глянуть, чи не глянуть, а за багатим усяке зирить, найпаче за скоробагатьком, і вже не обберешся пересудів та перегудів, бо ті огудники в нас на вулиці раз у раз бджолиними роями гудуть.

– Слухай-но, Терезо, що я тобі зара’ скажу, – мовив Санчо, – бо ти такого, мать, іще зроду не чула. Се, коли хоч, і не мої слова, а отця казнодія глаголи, що минулого посту в нашій сільській церкві казань провадив. Як пак він казав? Ага, теперішні, кае, речі, що ми очима споглядаємо, живіше, кае, і міцніше врізуються, вкарбовуються і впечатуються в нашу пам’ять, аніж речі минулії.

(Оце ж те друге місце, через яке перекладчик уважає сей розділ за підробку, бо Санчо тут провадить речі, недоступні його розумінню.)

– А звідси випливає, – вів далі Санчо, – що як бачимо яку персону одіжну чи ошатну і службою пишно обставлену, то вже де й береться пошана до неї та повага; хоть і пригадаємо собі, що ми її перше в низоті бачили, тільки тої ганьби, що вона була незаможна чи там невельможна, вже ніби нема, бо те все минулось, а є тільки те, що ми живовидячки уздріваємо. А як той чоловік, що фортуна його винесла з рідного болота на верхівля слави й процвіту (такими достеменно словами говорив той панотець), та буде собі доброзвичайний, до всякого щедровитий і приязний, супроти вікодавньої родовитої знаті не гордливий, то будь певна, Терезо, що ніхто не буде згадувати, ким він передше був, а всі поважатимуть за те, чим він тепер є, крім хіба завидників яких, що од них ніяка щаслива доля не вбезпечиться.

– Не втямлю я, чоловіче, що ти там говориш, – упала йому в річ Тереза. – Роби собі, як знаєш, і не мороч мені голови тими химерниками та риториками. Коли вже ти так неохвітно наважився…

– Непохитно, треба казати, жінко, а не неохвітно, – поправив її Санчо.

– Ти, чоловіче, до мене не чіпляйся, – образилась Тереза. – Я тобі говорю, як Бог на душу положив, і високо в хмари не літаю. Як уже тобі притьмом забандюрилось на губернаторя вийти, то візьми з собою сина свого, Санча, нехай потроху до правління навикає, бо синам годиться батькове ремесло переймати і далі провадити.

– Як стану губернатором, – одказав Санчо, – то випишу його поштою, а тобі грошей пришлю, їх у мене буде до стилої мами, бо як у губернаторя й забракне часом побрязкачів, то всяке йому з радої душі позичить. Ти ж гляди мені, так його прибери, щоб видавав не на того, ким є, а на того, ким має стати.

– Пришли тільки грошей, – мовила Тереза, – а я вже його вичепурю, як лялечку.

– Виходить, ми з тобою договорились, – сказав Санчо. – Бути нашій доньці грапинею.

– Як стане вона грапинею, – одповіла Тереза, – то вже, вважай, я її поховала… Ну, та роби, кажу, як знаєш: така вже наша доля жіноцька нещаслива, що мусимо зроду чоловікам коритись, хоть буде він у тебе дурний, як ступа.

Сеє сказавши, заплакала так ревно, мовби Маріку її вже справді мертву ховали. Санчо потішав її, говорячи, що виведе доньку на грапиню не зразу, а геть аж потім. На тому розмова їхня і скінчилась, бо Санчо подався до Дон Кіхота, аби дістати розпорядок на дорогу.

Поки там Санчо Панса та жінка його Тереза Каскахо провадили тую премудру розмову, небога й ключниця Дон Кіхотові теж не гуляли. З тисячі ознак постерігали вони, що пан їхній і дядько втретє збирався з дому повіятись і знов за своє мордоване, по-їхньому, рицарство взятись, тож і намагались на всі лади одвернути його од того лихого заміру, так що ж? Говори до гори, а гора не чує; холодного заліза, кажуть, не вкуєш. Усяк уже підходила до нього ключниця, а тоді й каже: