Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

– Боже милий! – сплеснула руками небога. – Ви, дядечку, знаєте стільки всякої всячини, що могли б у разі потреби вийти на казальницю і проповідувати народові, – і водночас мов сліпота яка вас ударила, мов глупота яка вам розум охмарила, що ви маєте себе за молодця, будучи стареньким, вважаєте себе за моцаря, будучи недужним, хочете кривди випрямляти, коли вас самого скривило, а надто що ви рицарем себе звете, коли ви не рицар, бо хоть шляхтич і може бути рицарем, та не такий же вбогий.

– У тому, що ти сказала, небого моя, є чимало правди, – відповів Дон Кіхот. – А про людські роди та стани міг би я тобі такого нарозказувати, що ти зачудувалася б, не хочу тільки людського з божественним мішати, тим і промовчу. Скажу тільки от що, любі мої: всі роди, які тільки є на світі, можна звести до чотирьох основних різновидів (слухайте ж пильно). Одні, взявши свій початок із самісіньких низів, росли й міцніли, аж поки досягли найвищої слави; другі були великі з самого почину і, зберігаючи ту велич упродовж віків, доховали свій первісний високий стан до наших днів; треті мали славний початок, та йшли все вниз і вниз, аж поки не звелись нанівець, на пшик, на пірамідальний шпиль що, як рівняти до основи чи теж фундаменту, є лише уявна точка, тобто ніщо; нарешті четверті – таких найбільше – і в ночині були малозначні, і в середині вгору не вибились, і наприкінці голосного ймення не мають: то все люди прості, посполиті. Прикладом першого різновиду, коли рід незначного походження сягає вершин величі й донині втримується на тій висоті, може служити Оттоманська династія, що початок їй поклав простий собі пастух, а нині вона знаходиться в зеніті слави. Прикладом другого різновиду, коли з первопочину високий рід зберігає й надалі свою гідність, хоч і не примножує її, можуть бути численні монарші доми, що дістають свою владу правом спадку і втримують її в давньому обсязі, не виходячи з миролюбності своєї за межі дідичних володінь. Можна наводити тисячами приклади таких родів, що починали блискуче, а потім поступінно підупадали, – всі оті фараони та Птоломеї єгипетські, цезарі римські і ціла зграя (скажу так) незліченних можновладців, царів і володарів мідійських, ассирійських, персидських, грецьких і варварських; всі ці роди й династії звелися нанівець разом із своїми родоположниками, бо годі тепер їхніх нащадків будь-де дошукатися, а як і знайдеться який, то хіба в низькому й мізерному стані. Про поспільство я одне можу сказати: прості роди на те тільки й існують, щоб побільшувати кількість земного населення, а на іншу якусь хвалу чи славу вони й не заслуговують. З усього сказаного я хотів би, щоб ви зрозуміли, мої дурнесенькі, які складні й заплутані бувають генеалогічні стосунки, і знали, що лише ті роди правдиво великі й славетні, що їх репрезентанти відзначаються доброчесністю, багатством і щедрістю. Кажу доброчесністю, багатством і щедрістю, бо хто великий, але порочний, того і велич порочна, а хто багатий, але не щедрий, той скнарий і мізерний злидень: властителі великого добра не тим щасливі, що його мають, а тим, що можуть його вживати й роздавати, і то не абияк, а з добрим розумом. А бідному рицареві є тільки одна путь, на якій він може рицарськість свою появити: се путь чесноти. Він повинен бути приячним, доброзвичайним, ввічливим, чемним і люб’язним, негордовитим, нечванливим, незлостивим, а найпаче милостивим, бо, подавши од щирого серця убогому шажка, більшу появить щедротність, аніж той, що про добродійність свою та милостинність у великого дзвона дзвонить. І як буде той рицар усіма вищереченими цнотами оздоблений, то вже хто на нього спогляне, хоть і не знаючи особисто, всякий мусить визнати його і вважати за чоловіка доброго роду й заводу. І то не дивина, бо похвала завсіди була нагородою чесноті і чеснотливий доконче діждеться признання. Є два шляхи, діти мої, на яких чоловік може нині досягти багатства і почестей: один то наука, а другий то військова справа. Я більше вояк, аніж учений, і, судячи з моєї схильності до військової справи, народився підо впливом планети Марса; мені, можна сказати, судилося іти саме цим шляхом, і я йтиму ним на зло й наперекір усьому світові. Даремні будуть усі ваші намагання одвернути мене од того, чого хоче саме небо, що велить мені доля, чого вимагає розум і до чого, кінець кінцем, я сам прагну з вольної моєї волі, бо хоть і знаю я всі незліченні труднощі, зв’язані з мандрованим рицарством, та знаю ж і незмірні блага, що через нього досягти можна; а ще знаю, що стежка чесноти вельми вузька, а шлях пороку широкий і розлогий, знаю, що неоднакова в них мета й межа, бо той широкий і розлогий шлях пороку веде до смерті, а та вузька й терниста тропа чесноти – до життя, і то життя не дочасного, а довічного; а ще знаю, що, як сказав наш великий кастильський віршник: [30] Гарсілас Ласо де ла Вега (1500 чи 1503–1536), знаменитий іспанський поет з Толедо, послідовник італійських гуманістів, особливо Петрарки. Його творчість започаткувала течію «гарсіласизму», представники якої цуралися суспільної проблематики, були суто ліриками. Один з улюблених поетів Сервантеса, мав значний вплив на його становлення.