Сергій Оратовський - Замок Янгола

– Хай йому грець! – подумав про себе Іриній Сорока. – Писар та секретар… і ще татарин…

– Слава Ісусу Христу, ваше преподобіє! – крикнув Іриній Сорока ксьондзові. Третьому пасажиру транзитної карети.

– На віки віків! Амен! – мляво відповів «пан Сама Кволість» і осінив Іринія Сороку святим знаменням. Він був блідий. Його знову нудило…

– Це наш новий пріор пан Зиновіус Заремба. Присланий з Житомира до нас на околицю королівства, – тихо вимовив цей осман.

Пріор Заремба кивнув головою на багажне відділення транзитної карети. Вказав на скриню оббиту рудою шкірою, з двома бічними мідними ручками для транспортування, і наказав бути носієві із нею якнайобережнішим.

– Трясця! Та обережніше, безбожники! Там у мене цінна ікона, її не можна в дорозі трусити або турбувати! Зрозуміло вам?

– Зрозуміло, Ваше Священство! – Іриній Сорока із розумінням кивнув головою. Молодший підкоморій став показувати чоловікам рукою на їхні палати. Мовляв, вам туди. Там вас мої люди облаштують, там можна перепочити. А згодом, буде і гаряча вечеря.

– А де, власне, підкаштелян замку, сам пан Антоній Пясота? Чому ж не зустрів нас? Га?… Ми з ним списувалися місяця півтора тому і відповідь була позитивною. Домовилися на сьогоднішнє число, біля мосту через річку Глибочицю… – поцікавився цей осман з польським ім'ям Ян і німецьким прізвищем Лооз.

– От тобі й маєш! Говорить без бусурманського акценту… Де це він так засмаг…? – думав собі Іриній Сорока… – Га? що ви запитали, мій любий пане?

Пан воєводський писар Ян Лооз, відкинув з чола оселедець, і повторив своє запитання.

– Ми до нього не змогли потрапити. Він вранці пішов готувати вам лазню, так його ніхто і не турбував та й він теж не посилав ні за ким із наших замкових людей…. Я не знаю, де він….

– Дивно все це… Дивно. Це – поганий знак!..

– Ви так вважаєте? Ми були зайняті приготуваннями. Палати потрібно було прибрати. Тому, його ніхто не турбував, – відповів Іриній Сорока.

– Я зараз віднесу дві свої валізи і ви мені покажете, де у вас ця лазня….

– Слухаюсь, мій любий пане…

Пан підкоморій Іриній Сорока був сама люб'язність. Він став показувати пріору Зиновіусу Зарембі його гостьову кімнату на другому поверсі. Адже на ранок пан пріор збирався відбути до себе в монастир, щоб не їхати вночі, коли можуть на дорозі орудувати зухвалі бандити. А пан воєводський писар Ян Лооз поліз всередину карети за своїм багажем. Тут він згадав про цей жовтий брелок, який він для сміху поцупив у пана пріора Заремби. Мовляв, зараз-зараз, мій пане, я вам його поверну, лишень знайду на підлозі…

Ян Лооз засунув руку в кишеню… І… Здуськи! Як немає! Боже! Цього брелока там не було!.. Тоді пан воєводський писар зрозумів, де ж ця втрата могла статися…

– Ну, я до вас іще доберуся упирі!

Він підняв дві свої дерев'яні валізки і пішов у свою палату. Через годину-півтори, умившись з дороги нагрітою в каміні водою – Ян Лооз мав з'явитися у воєводи Киселя. Отримати цінні вказівки… Але, на жаль, доповідати воєводі довелося із абсолютно іншого приводу…

… Отже, добротна Замкова лазня розташовувалася неподалік від буцегарні і казарм вартових. Це було дуже зручно. Спочатку за розкладом там мили, відтирали, прали і рятували від вошей, клопів, гнид та інших паразитів ув'язнених – варнаків. А потім наступного дня там обслуговували вже саму охорону – вартових, жовнірів та офіцерів.

– Наш завідувач лазнею – інтендант Ярема у нас з колишніх солдатів! Досвідчений, бувалий. Незважаючи на те, що на правій руці у нього відсутня кілька фаланг. Мабуть шаблею в рукопашному бою відхопили. Або ударили кинджалом… Наш пан інтендант завідує всім цим пральним господарством! Він стежить, щоб двір чистили, віники свіжі, води всім було вдосталь! Але, на даний момент наш пан Ярема захворів. Зжер десь в шинку несвіжої риби, а також ріпи з медом й отруївся. Третій день у ліжку!.. – доповідав пану воєводському писареві підкоморій Іриній Сорока.

…Ян Лооз зайшов в лазню… Там всередині пахло згорілим воском. Іще не так давно дотліла пара свічкових недогарків. Пан воєводський писар кресалом чиркнув і запалив велику товсту свічку. Він відразу зрозумів, що тут щось сталося не так. Трясця! Лазня була до їх приїзду не натоплена. В ній було вогко і холодно. Тхнуло сильно ще якоюсь страшною гниллю, якимось тліном, що розкладається. Немов в один момент у це приміщення поклали разом всі гнилі ганчірки з рибного ряду Житнього ринку. Цей запах просяк всю лазню. А потім ці отруйні лахміття кудись прибрали… Ян Лооз зайшов всередину. Зняв з себе свій каптан, поставив на підлогу відерце з водою… Він зрозумів по нестерпній тиші, що тут щось моторошне сталося. І до того ж він спинним мозком відчув, що всередині лазні був іще хтось… Ян Лооз зробив кілька обережних кроків в середину роздягальні, а потім відкрив двері і зайшов у світлицю – відпочивальню. Там був стіл, за яким, зазвичай, пили трав'яні відвари з квітковим медом, відпочивали після розпарення в самій лазні. Там було невелике віконце і на стіл днем падав млявий промінь світла. Втім, його вистачало, щоб освітити кімнату. Овва! А за столом сидів пан підкаштелян Пясота. Але як сидів? Він ніби спав, склавши руки хрестом і схилив на них свою голову. Ян Лооз тихенько свиснув. Покликав його. Пан підкаштелян Антоній Пясота ніяк не відреагував… Дивно!