Сергій Оратовський - Замок Янгола

…Ну а що цей наш смаглявий османчик? Він, немов нічого не було, весело посміхнувся сам собі. Я ж молодець! Сплюнув на тіло Бабака і тихо промовив: «кюреш – гюреш»! Не за правилами б'ємося, хлопчики, порушуємо дисципліну! Двоє проти одного – це не чесно, панове-пройдисвіти! Хоча звідки вам нахаби знати, що у мене є – червоний пояс з османської боротьбі?! Ха!..

Наш молодик пригадав, чого саме сюди прийшов. Він справив малу потребу і насвистуючи веселу османську пісеньку про якусь «Чьок Гюзель Байян» тобто «дуже смачненьку кралечку» став повертатися назад.

….Цей спритний малий наблизився до транзитної карети. Десь високо на Київській горі пролунав постріл з важкого двоствольного мушкета. Вітер дув в їхню сторону. Спочатку гримнув один глухий постріл. Ба-бах! Потім інший. Бу-буххх!! А потім ще і третій… Бдзенннь! Хоча третій, судячи по цьому «бджолиному бдзенннь», був із звичайного короткого пістоля.

– Що це таке, пане Кубо? – запитав смаглявий осман і став озиратися по сторонах. – Це в нашому замку, там на горі стріляють чи як? Ти що не чув, старий?

Візник Куба Фарман поколупався вказівним пальцем у правому вусі, видряпав звідти кавалок сірки. Потім невдоволено хмикнув і знизав плечима.

– Не знаю, мовляв. Ну, постріл та й постріл!. Може по птахам б'ють?! А що тут такого?! Час у нас не спокійний. Війна. А де вас чортівня носить, пане Лоозе?! Шо – шо? До вітру ходив він… Ага… Ясно-ясно…

Цей спритний «осман» заскочив у карету. Візник Куба Фарман вдарив холодне повітря довгим шкіряним батогом. Гу-гуххх! Потім свиснув і спочатку 12 вершників-охоронців з білими, немов від анемії, обличчями, а після і сама карета повільно рушили в бік суворого і неприступного Київського замку. Цій подорожній делегації потрібно пройти через прохід сторожового посту біля першої вежі. А потім на них чекав складний підйом на саму гору через Воєводську браму…

…Ну а ці мерзотники, розбійники Бабак і Гонта оговталися лише через півгодини. Від страшного болю і витверезного холоду.

– Йой! Та шо ж це було, холєро?! – сплюнув Гонта на землю червоної слиною. Від несподіваного зухвалого удару він мало не відкусив собі язика. Рот повний солоної крові. Ясна кровоточили. Він обмацав щелепу, зуби начебто всі були на місці…

– Не знаю! Ця, курва, вибила мені ліве ікло і, здається, тріщина в ребрі. Ааа, ниє, болить мені сильно… – заскиглив поплічник Бабак.

– Мені теж, щось не добре… Голова гудить і між ніг вітер гуляє… Так, де цей хамило, взявся на нашу голову? Хто ж знав?…, – промовив Гонта.

– Піду я до річки пику свою умию. Чекай на мене тут! – і Бабак, матюкаючись, пошкандибав до смердючої річки Глибочиці… Наводити лад на побитій цим бусурманом фізії.

… А Гонта глянув на небо і його обличчя розверзлося у задоволеній посмішці. Права рука в гнилій кишені, в якій давно нічогісінько не було, навіть дохлої миші, намацала одну важку річ. Саме Гонті пощастило в цій нещодавній метушні із цим вертким османом і він приховав від поплічника явну здобич. Поки його приятель, одноокий Бабак намагався довести тому смаглявому малому, що вони сильніші за нього, хитрий Гонта примудрився залізти йому в кишеню і хапнути якусь штуковину. Бабак пішов умиватися, а його спільник, залишившись на самоті став розглядати її. Це був важкий незвичайний брелок. Жовта голова собаки зі смолоскипом у відкритій пащі! Так-так – у відкритій пащі! І, головне, що це було – жадане золото!!

…Гонта підняв очі до неба. Перехрестився. На небі вже проглядав жовтий місяць і він посміхнувся цьому розбійнику. Він нагадував йому монету в два золотих дуката. Ні! В три… а то й може в п'ять, або й того більше… що можна було отримати, здавши хитрим лихварям оцю справну штучку…

… Карета і вершники почали повільний підйом вгору. Вони мали пройти основну браму, що виходила обличчям на північ. Її називали в місті – «Воєводська брама». Оскільки крізь неї у замок ось вже більше ста років потрапляли всі київські воєводи. Біля брами були зведені дві величезні, висотою в двадцять саженів, дерев’яні вежі. На них була ідентична одна одній – бойова залога. 10 стражів з одним десятником на кожну вежу. Всього 22 бійця. Сьогодні за старшого був десятник з вежі, яка ліворуч, а завтра буде головним той, що з вежі, яка праворуч. І так вони регулярно чергувалися. Всі воїни були озброєні арбалетами, мушкетами, кривими довгими шаблями й короткими пістолями. Напоготові у них дві заряджені легкі гармати – «тарасниці». Вони влучно стріляли кроків на 300 страшною картеччю. Металевими цвяхами і подрібненим камінням. Тільки палаючий смолоскип притули до порохового отвору! Ось так, власне, зустрічали в Києві в той смутний час усіх без винятку незваних гостей!..