Сергій Оратовський - Замок Янгола

…Тільки що на Воєводській брамі вже чотири рази продзенькав механічний годинник. Його між собою називали – «Когути». Не тому що голосним звуком нагадував півняче кукурікання, а тому що на ньому висіли довгі червоні шалики. Шалики були для краси і схожі вони на видране півняче пір’я. Це був єдиний заводний годинник із гирею в місті. З однією великою годинниковою стрілкою. Вона щойно накрила собою цифру «4». Починало сутеніти. До веж біля Воєводської брами під'їжджали невідомі вершники і транзитна карета. Охорона веж відразу ж напружилася, варта підняла в бік прибульців важкі заряджені свинцем мушкети. В цей момент над каретою візник пан Куба вивісив на довгому держаку піхотної піки – воєводський штандарт. Герб сивого чоловіка всередині. «Білий польовий намет з православним хрестом. Намет був перев'язаний яскраво кривавою смугою». Немов, тим шаликом з дзвінких «Когутів».

– А ну стій! Таємне слово, незнайомцю!? – крикнув вартовий крізь долоні з вежі і направив у бік делегації, що раптово з'явилася дуло важкого зарядженого мушкета. Його 20 грамова свинцева куля могла прошити відразу кількох коней…

… Перший вершник підняв руку з білою хусткою, відокремився від інших і став повільно наближатися до високих вартових веж. Незабаром до нього вибіг пан начальник самої варти – Казимир Рудий. Десятник у полегшених офіцерських обладунках і з гострим списом у руці. Він запитливо став вдивлятися в анемічне обличчя невідомого вершника. Той прибрав білу хустку, нахилився до начальника варти і дістав з-за пазухи на короткому ланцюжку срібного польського орла – символ королівської влади. Вершник швидко щось прошепотів на вухо пану Казимиру Рудому. У десятника якось відразу перекосилася його пихата фізіономія. Він крикнув своїм – мовляв, «відкривайте, ледарі, швидше! Дорогі господарі прибули до нас!». Охоронці Воєводської брами повідкладали в сторону зброю, стали тужитися й крутити скрипучі, дерев'яні барабани, на який намотувався довгий іржавий ланцюг. В'їздні ворота повільно піднімалися вгору.

– Королівська ревізія завітала до нас? Ге? – запитав один із вартових у пана начальника Казимира Рудого.

– Е, ні, бовдуре! Це наш пан воєвода Адам Кисіль, сам королівський комісар, прибув… Людина далеко не бідна. Кажуть, 60 сіл у нього за його чесною душею. Цілих три міста йому належить. Отакої! Кажуть, 50 тисяч золотом на рік має. Астрономічна сума! Сам король всієї нашої славетної Речі Посполитої не проти у нього запозичити… Так тепер нам доведеться…е… Відчиняй ворота, зачиняй ворота!.. Пороз'їжджаються тепер вони… Не до добра ця річ, коли в країні росте тінь смути і кривава війна, ось-ось прийде до нас з Лівобережжя…

…Тим часом, транзитна карета скрипнули колесами, проїхала Воєводську браму і зникла серед покручених часом і сильним вітром дерев. Крута звивиста дорога між глухих відрогів вела прямісінько вгору. До похмурого Київського замку, що розкинувся на самій горі. Воєводі Адаму Киселю – майстер компромісів, дипломату, явно не по душі було це місце… І було ж від чого…

…Пан підкаштелян замку, тобто управитель цієї фортеці, Антоній Пясота – їх так і не зустрів перед вежею Воєводської брами біля дерев'яного мосту через річку Глибочицю. Це був досить поганий знак! Тут щось було не так… Якась непривітність. Чи то погода, чи то це його, Адама Киселя, стара знайома – хвороба… Вона знову починала давати про себе знати…. Пропаще це місце…. Вогкий Київ. Похмурий замок. Скрипуча гора і навколо крижаний вітер…

…Київський замок височів над Нижнім Містом. Фортеця немов би нависала над Подолом. У замку регулярно гуляв злий вітер. Не жарт висота – майже 120 кроків над рівнем Дніпра! Місце ненависне, таємниче. За чутками, говорили місцеві, що вночі Київська гора тяжко дихала. Позіхала. Немов у неї тривала хронічна застуда. А разом із нею скрипів своїми старими кістками і замок. Це був вже другий чи третій замок, відбудований польсько-литовською владою в Києві. І завжди фортецю на горі супроводжувала якась сумна доля. То страшні пожежі спалять його вщент, то ворожі набіги, що призведуть до нищівного руйнування… Нинішній замок нічим особливим не вирізнявся від попередніх. Так само добре був складений із товстезних колод. Стіни поштукатурені вапном. За час і негоду вапно перетворилося в сіро брудну шкаралупу товщиною в широку долоню або пів ліктя. Стріла арбалета кроків із 50 вже не проб'є стіну наскрізь. А тільки так – встромиться на чверть власної довжини. В самому замку було з кілька десятків будівель. Власне, 12 сторожових верхніх веж. Триповерховий палац самого пана воєводи з коморами для міських засідань і найсправедливішого суду. Внутрішні палати вельмишановного київського воєводи. Був один костел, дві церкви. Місто в основному православне. Три криниці глибиною більше 65-ти кроків. Пекарня. Склад із харчами на випадок тривалої, кількамісячної облоги. Арсенал зі зброєю й пороховими зарядами. І буцегарня… А як же ви думали? Без неї в такому великому місті аж ніяк не можна! Оскільки славетний Київ – столиця найбільшого воєводства Польсько-Литовського Королівства – Речі Посполитої. В'язниця була як надземна, де були невеличкі кімнати для звичайних досудових допитів, так і підземна… З карцерами для особливо небезпечних злочинців: душогубів, шпигунів, бузотерів і підбурювачів. На протилежній стороні від Воєводської брами розташовувалися Драбські ворота. Там теж були дві охоронні вежі і також 22 озброєні до зубів людини, що пильно стежили за дотриманням порядку. 20 воїнів і два десятника. Біля однієї з веж, тієї що ближче до урочища Гончарі, був флагшток. Заввишки 20 саженів. На ньому розвивався на вітрі величезний, довжиною в п'ять косих саженів, міський прапор з гербом Києва. На червоного кольору стягу був зображений покровитель і захисник усіх без винятку містян. Янгол із білими крилами. Архистратиг Михаїл. Раніше, лише по великим святам і на день міста, честь підняти цей славетний прапор вгору отримував виключно найбільш знедолений житель міста – горбань…