Сергій Оратовський - Замок Янгола

…У руках Архистратиг наш Михаїл по-бойовому стискав кривий чи то татарський, чи то угорський меч із піхвами. Прапор гордо майорів над Києвом. Очі у янгола-хранителя… були відсутні! Замість них нещодавно з’явилися дві свіжі діри. Як ніби хтось вирішив навіщось покарати багатостраждальне місто і всіх його жителів… І вистрілив у обличчя Янгола з важкого довгоствольного мушкета. Рази два, а то й три….

…На під'їзді до воєводських палат карету зустрічав схожий на д'яка чоловічок. У високій собачій шапці, темному легкому кунтуші і з великим мідним ключем разом із хрестом на тонкій, погано митій шиї. Це був замковий молодший підкоморій – Іриній Сорока. Він відповідав за порядок у воєводських палатах. Відав закупками і розподілом харчів. Знав, де і що у яких коморах у нього лежить і зберігається. Де треба від пацюків захиститися, де – знести щось смачненьке до холодного льоху…

…Іриній Сорока був правою рукою пана підкаштеляна Антонія Пясоти. Він взявся за мідний ключ і подряпав його брудним нігтем. Це він робив завжди, коли потрібно було заспокоїти його нерви. Пан Сорока відразу зрозумів, за кількістю серйозної охорони, ХТО насправді щойно прибув до замку.

– Ваша, божою милістю, Пишність! До ваших послуг! Підкоморій Іриній Сорока! – швидко, чітко і майже по-військовому заторохкотів він. Плямкаючий рот підкоморія Сороки звертався поки до карети. Кінь Леопольд першим відреагував і заржав. А потім вивалив теплий кавалок на землю. Він нього пішла пара. Іриній Сорока притиснув до впалих грудей праву кисть і глибоко вклонився прибулому екіпажу…

…Відчинилися двері з зачиненим вікном і з карети вийшла, сильно кульгаючи – одна людина. Зі срібними волоссям і густою бородою. Воєвода Адам Кисіль. Хвороба вже знову підбиралася до нього. Й підбиралася недоречно, адже воєводі Киселю знову вести непрості переговори із Богданом Хмельницьким. Саме для цього його послав до Києва король Ян-Казимир. Він наділив сенатора Киселя великими повноваженнями. І від сейму, і від себе особисто. Король зробив його дипломатом і призначив київським воєводою. Адам Кисіль вже зустрічався із Хмельницьким майже 9 місяців тому. Привіз йому королівську грамоту на гетьманство. Однак Гетьман Війська Його Королівської Милості Запорізького полковник Богдан-Зиновій Хмельницький сам вважався майстром складних переговорів і найтоншої дипломатії. Гетьман відразу ж скликав Велику Раду в Переяславі. Прийняв «королівську гідність» і … подякував його милість Яна-Казимира. Це відразу ж стало причиною величезного невдоволення серед старшини і простих козаків. Вони стали в голос висловлювали свою люту ненависть до Польщі. Тому, зважаючи на ті загострення у відносинах, Хмельницький у своїх переговорах з комісарами Адама Киселя, вів себе досить ухильно і нерішуче. Королівські парламентери знову поїхали, так і не виробив жодних реальних умов для примирення. Вони взяли паузу для консультацій у Варшаві. Після, знову було вирішено вдатися до красномовства і магії переконання православного сенатора королівського сейму – Адама Киселя. Адже він не був католиком, а значить нібито був своїм серед православних козаків. Його знову відправили до Києва. Король-католик дав польському сенаторові Киселю іще більше повноважень та доручення все ж таки домовитися з повсталими козаками про мир. Війна королю-магнату поки була не потрібна. Адам Кисіль також був великим земельним власником. Це єднало його інтереси з інтересами короля Яна-Казимира. І воєвода Кисіль теж бажав захистити свої угіддя, свої Низкиничі… Отже, Адаму Киселю, православному, польському сенатору та мільйонеру судилося вести великий торг. Перед кривавою війною, що вже набирала обертів із страшною силою…

…Підкоморій Іриній Сорока клацнув пальцями і відразу не відомо звідки з'явилися якісь замкові люди. Вони одразу почали метушитися. Хапати скрині, подорожні торби і допомагати «його милості, пану воєводі» потрапити крутими сходами, що вели на горішній поверх, прямісінько в його палати. Негайно відпочивати з дороги. Ходив він дійсно важко. Великий палець на нозі вже до того часу розбухнув у чоботі. Киселю було важко ступати… Відразу ж за воєводою вийшов з карети якийсь засмаглий тип. Схожий, чи то на татарина, чи то іще гірше – на османа!

Іриній Сорока з підозрою подивився на цього «бусурмана» і став шкрябати нігтем свого мідного ключа на шиї.

– Їхній секретар, товмач, писар і слуга із особливих доручень – Ян Лооз! – представився цей осман. Говорив він по-руськи без будь-якого акценту… Значить, десь глибоко в своїй мусульманській душі він був, нашим, руським…, – так вважав для себе Іриній Сорока.