Олександр Адилін - Записки вільного мандрівника

А тепер після невеличкого ліричного відступу повернемось безпосередньо до походу. Отже, ми шукали місце для ночівлі. Надивилось одне, але щось не так, надивились інше, брудно, а прибирати не має часу. І ми вирішили ризикнути. Віддалятись по максимуму від людей, так щоб до настання темноти залишилась година на облаштування ночівлі.

І ми зробили правильний вибір. Чим далі ми відходили від цивілізації тим менше було відходів тієї самої цивілізації. З кожним нашим кроком, природа брала своє. Трави ставали ще вищими та густішими, дороги й стежки ставали ще менше помітні. Через деякий час стежки зроблені людиною зникли зовсім. І стали зустрічатись, лише, малопомітні стежини прокладені дикими тваринами.

Аромати! Які там аромати! Не чути запаху асфальту, автомобільних вихлопів. Відразу важко зрозуміти, що так пахне, а це пахне природа. Аромати різних трав, квітів, ягід – зливаються в єдину мелодію. Вона попадає в тіло і душу не тільки через ніс, а здається через усі органи чуттів.

Отже, ми відійшли від населених пунктів, добрих десять кілометрів і все-таки знайшли місце для ночівлі. Причому коли ми його побачили то якось одночасно зрозуміли, що це воно і сказала один одному про це одночасно. Хоч в перший день пройшли ми не багато, та були трохи стомлені, адже взяли відразу досить високий темп. Крім того, відчуття свободи й нових вражень добряче п’янило. Але знахідка гарного місця для привалу нам надало сил і досить швидко ми облаштували все, що нам було потрібно. Назбирали дров, запалили вогнище, облаштували місце для спання.

Прийшов час відпочити після десятикілометрового маршу. На вогні смажилось м'ясо, в казанку заварювався чай. Ми фотографувалися, ділились враженнями від першого дня в мандрах. Їли смажене м'ясо, пили хороший коньяк, запиваючи це все гарячим ароматним чаєм. Благодать. Ми не могли натішитись красою яка нас оточувала. А відчуття, які нас переповнювали в той момент, не можливо повністю передати словами, їх потрібно відчувати. Хоча частково передати те, що ми відчували я спробою.

Глибоко вдихніть, видихніть. Закрийте очі і уявіть. Тиша. Час від часу лише чути звуки дикої природи. Десь прокричить пташка, пробіжить якась тваринка. Потріскують у багаті дрова. Поряд у річці не голосно хлюпає вода наштовхуючись на затоплені дерева. Пахнуть трави, осінні квіти й ці аромати зливаються з ароматом смаженого м'яса. Тепло від вогню гладить обличчя, руки, і ці дотики не можливо ні з чим порівняти. Над головою зоряне небо, зірок не так багато, як у червні або липні, але ті, що є яскраві та великі. Схожі відчуття напевно переживали древні воїни, мисливці, мандрівники, котрі ось так сиділи біля багаття в далині від дому і дивились на небо.

У такі моменти, розумієш, як глибоко людина пов’язана з природою. Не просто розумієш, а відчуваєш усім тілом, розумом, душею, що кожне дерево і кущик, кожна тваринка велика і маленька, вода в річці й земля на якій ти сидиш, багаття, що горить поруч і повітря яким ти дихаєш зливається з тобою в єдине ціле. Ти доповнюєш природу, а вона доповнює тебе. Вона додає тобі сил, здоров'я, натхнення. Віддає тобі частину своєї тисячолітньої мудрості, а ти ділишся з нею тим, що знаєш ти. Всі ми діти природи, і про це ніколи не можна забувати.

У першу ніч ми спали не багато, але я за цих декілька годин виспався дуже добре, як у дитинстві, коли приїжджав до бабусі на канікули. Прокинулись рано, за півгодини до сходу сонця. Швидко поснідали, продивились по карті, ще раз маршрут руху. Прибрали місце своєї ночівлі, і вирушили в дорогу. Попереду був новий день, нові пригоди й враження.

Ранок нас зустрів невеликим туманом і росою. Через десяток метрів ми до поясу були мокрі, адже тут була дуже висока не кошена трава, але хіба нас могла зупинити така дрібничка. У нас була ціль дійти і ми йшли. Ще через декілька кілометрів перед нами розкинулись важко прохідні хащі. Трава тут переплелась у неймовірну павутину з деревами та кущами й заплутувалась за ноги, руки, екіпіровку. Було багато кропиви та будяків, а ще більше колючих кущів. Але і цю перешкоду ми подолали з гордістю. Пройшовши ці зарослі ми вийшли на чисте поле і наш шлях став набагато легшим. На протилежному боці річки розкинулось невеличке поселення бідних українців. В переносному розумінні, бідних. Адже там стояли не будинки, а палаци, з оглядовими площадками, вежами та фонтанами. Ну що ж і олігархам місцевого розливу не чужі бажання звичайних людей, усамітнитись з природою, і бути до неї ближче, по далі від грошей.