Генрі Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Нарешті зійшов місяць, і ми вирушили. Нас було близько сотні, і ми мали тільки п’ять рушниць — моя слонова гвинтівка і чотири рушниці, що належали містеру Керсону.

Ми цілу ніч блукали порожніми, освітленими місяцем долинами, порушуючи тишу криками, які луна тисячократно повторювала. Марно наші погляди ковзали прірвами, марно обстежували ми нескінченні яри і балки, порослі папороттю.

Зоря застала нас смертельно втомленими майже біля того самого місця, звідки ми прийшли.

Я сидів на камені з розбитим серцем. Поруч розташувався Індаба-Зімбі і пильно вдивлявся вперед, неначе щось бачив. Ця людина володіла таємничою силою. Багато разів під час наших мандрів його передбачення збувалися.

— Індабо-Зімбі, — звернувся я до нього, — ти говорив, що можеш бачити те, чого ми не бачимо. Ти можеш робити дивні речі, я це знаю. Чи не допоможеш мені? Якщо ти повернеш мені мою дружину, я подарую тобі половину нашої худоби.

— Я не говорив нічого подібного, Макумазане, — відповів він. — Я роблю багато чого, але мовчу про це. І я не прошу платні за те, що роблю. Ти добре зробив, Макумазане, що звернувся до мого мистецтва, бо що б я чинив, якби мене не просили, навіть заради Зірки і тебе, хоча вас люблю; мій Дух розсердився б. Утім, марно було просити мене раніше: я тільки тепер знайшов потрібну траву.

І він показав незнайому мені рослину: вона мала колюче листя, дуже схоже на листя звичайної англійської кропиви.

— Тепер, Макумазане, — продовжував він, — накажи людям залишити нас наодинці і йди за мною он до тієї маленької прогалини біля води.

Я так і зробив. Коли я вийшов на прогалину, Індаба-Лімбі запалив невелике багаття під деревом на березі.

— Сідай сюди, Макумазане, — сказав він, показавши на камінь біля багаття. — Нічому не дивуйся і не лякайся того, що побачиш. Якщо ти ворухнешся або крикнеш, ти нічого не дізнаєшся.

Я сів і став чекати. Коли вогонь яскраво розгорівся, старий роздягся і пірнув у воду; потім він вийшов із води, тремтячи від холоду, і, нахилившись над багаттям, узяв у рот листя і почав жувати його, щось бурмочучи. Великий жмуток листя він кинув у вогонь. Пішов густий дим, старий втягував його у свої легені, поки не почав задихатися. Жили в нього на шиї і грудях роздулися, він голосно дихав, і з очей в нього текли сльози. Раптом він упав і лежав нерухомо. Я страшенно злякався і хотів було кинутися на допомогу, але пригадав його застереження і залишився на місці.

Індаба-Зімбі лежав на землі, наче мертвий. Його тіло закоцюбло. Це було дуже схоже на смертне ціпеніння. Потім, на мій подив, тіло обм’якнуло, і на грудях з’явилася пляма; вона збільшувалася і збільшувалася, і хвилини за три чоловік став трупом, який уже розклався. Я сидів уражений, спостерігаючи це надзвичайне видовище і чекаючи подальшого розвитку процесу розкладання. Я чекав, що Індаба-Зімбі на моїх очах перетвориться на порох. Продовжуючи свої спостереження, я помітив, що ознаки розкладання поступово пропадали. Спочатку плями зникли на кистях рук і ступнях, потім на інших частинах тіла і, нарешті, на животі. Після цього Індаба-Зімбі спокійно прокинувся.

Я від здивування не міг говорити і дивився на нього з роззявленим ротом.

— Ну, Макумазане! — промовив він, схиливши голову набік, як птах, і кумедно хитаючи своїм білим завитком. — Усе добре. Я бачив її

— Бачив кого? — запитав я.

— Зірку, твою дружину, і маленьку дівчинку. Вони налякані, але здорові. Їх вартує жінка-мавпа. Вона божевільна, але мавпи слухаються її і не посміють нічого зробити твоїй дружині. Зірка спала, і я прошепотів їй на вухо, щоб вона не боялася, бо ти скоро звільниш її, і я порадив їй вдавати, ніби їй приємно бути з Гєндрікою.

— Ти прошепотів їй на вухо! — промовив я. — Та як ти міг це зробити?

— Це було небезпечно, Макумазане. Забарившись хоч трохи, не був би я тепер живим. У вас, білих людей, так багато різних знань, що ви уявляєте, що вам здається, начебто ви вже все знаєте. Ви дивитеся на хмари і не бачите того, що у вас під ногами. Ти віриш, Макумазане? Чи немає в тебе якоїсь речі Стелли?

У мене в записнику зберігалося її пасмо, яке я дав йому. Він підійшов до багаття, запалив волосся і, коли воно перетворилося на попіл, змішав із соком згаданої рослини. — Тепер, Макумазане, заплющ очі, — сказав він. Я послухався його, і він потер мої повіки одержаною пастою. Вона обпалила мене, і голова в мене запаморочилася. Стан цей тривав недовго; голова моя знову стала свіжа, але я не відчував землі під ногами. Індаба-Зімбі повів мене до струмка.