Василь Врублевський - Нардепка

– Так-так, Стьопчику, так-так! Не такий ти, не такий! – підспівувала йому Милоська, а на гадці одне їй: хай приндиться собі, хай, аби тільки вийшло, як спланувала…

Підохочений, Стьопка так розійшовся вихвалятися, аж піт йому на лобі виступив.

– Ну, ладно, – сказав, витираючи долонею чоло. – Приїхала, значить, миритися?

– Та звісно ж! Не можу без тебе!

– Н-да, – почухав Стьопка собі підпахвину. – Діло серйозне. А жить де будем?

– Я тепер у городі, – сказала Милоська. – На фабриці роблю, у гуртожитку кімнату маю.

– Нє, у город я не хочу, – шморгнув носом Стьопка. – Там все дороге в магазинах, а тягати з села сумки – руки можна надірвати. Та й що я там буду робить?

– На фабрику можеш устроїтися, місця є.

– Ким?

– Ну, в цеху, робітником. Грузчики непогано заробляють.

– Грузчиком? Дурний я чи що? Чи алкаш якийсь? Нє, грузчиком не хочу.

– То можна на слюсаря чи токаря вивчитись.

– Треба подумать, – Стьопка знов почухав себе під пахвою. – Але це діло серйозне.

Якийсь час мовчки терещились одне на одне.

– Може, до хати зайдем? – спитала Милоська, починаючи побоюватися, що час збігає, а діло, що привело її сюди, застовбичилося; у душі звивала гніздечко тривога, повертатися у село ні з чим Милосьці аж ніяк не хотілося.

– В дім не можна, – сказав Стьопка, і знов почухався.

Те його чухання Милоську неабияк дратувало. Але що вдієш? Мусила миритися.

– Мати сваритимуть мене, – пояснив Стьопка. – Вони мені все врем’я наказують: «Дивись, як прийде перепрошувати, ти не зразу, не спіши. Хай помучиться, щоб наука була». А що, хіба не правду кажуть мати?

Милосьці на язиці засвербіло гостреньке слівце, але й тут стрималася. Хай, подумала, варнякає, аби тільки не зірвалося…

Отож, сплюнувши те слівце під ноги, запропонувала:

– То, може, на острів підем? – помовчавши, додала: – Посидим в кущах, як колись. Пам’ятаєш?

Задумався Стьопка. Ненадовго, правда.

– А що? – озирнувся скрадливо, ніби боявся, що хтось підслуховує їх. – На острів можна піти. Тільки знаєш що? Ти йди отою вуличкою, – кивнув вправо, – а я піду тою, – махнув рукою в протилежний бік, – щоб разом нас не бачили. Зійдемось біля кладки, добре?

«Придурок! – лайнулась подумки Милоська. – Ну повний тобі предур, на всю голову!»

А вголос – стишено й лагідно:

– Гаразд, Стьопчику, як скажеш…

Ой, як же воно, трясця його матері, кумедно все вийшло: скрадалися, мов чужі, як ото полюбовники чи парубок з дівкою, котрим приспічило так, що нікуди не дітися, а тільки одно в головах – хоч за клунею, хоч під копицею, а хоч і в кущах, лишень би швидше!..

Не довго й по острову шлялися. Милоська – з того, що хотіла поспіти до автобуса на вечірній рейс, Стьопку ж інша притика підганяла – все, що він про свої амури наґалдикав, чистісінькою брехнею було, за півроку не підступився до жодної дівчини чи молодички, а все ж таки, як не як, жива людина, ще й бугай, можна сказати, – куди ж ти від природи втечеш?.. Кров грала-шумувала в ньому. Отож, тільки трапився більш-менш годящий кущик, метнув спішно у траву піджачка й завалив Милоську, як колій свинку…

Була Милоська й не дурна ніби, і в школі на чотири-п’ять вчилася, але щось усе в неї по-дурному виходило. Спам’ятатися, бувало, не встигне, як або якусь дурницю вчинить, або в якусь халепу вскочить. А потім – сиди та суши мізки: як воно таке могло статися й що його робити?

Так і другого дня після візиту до Стьопки.

Вийшла на асфальт в місто добиратися. Всі люди – як люди (а по неділях село випроваджує не один десяток «торбешників»), автобуса чекають. Милосьці ж не в охоту тіснявитися. Дай, думає, відійду трохи далі, за поворот, та на якусь попутку сяду.

Тільки відійшла, тільки один раз і махнула рукою – «бобик» міліцейський. А в ньому молодий ще (певно, й тридцяти не буде) міліціонер.

– Куди, дєвушка? – питає.

– У город. Візьмете?

Окинув міліціонер її поглядом. Прицінився і каже:

– Воно, конєшно, можна взять. Тільки нада буде на пару минут в сторону звернуть.

Милоська й думати не подумала, що він на щось там «таке» натякає. Каже, отож:

– А чого ж не завернуть? Я не спішу, а як треба вам, то заїдьте.

– Вот це дєло! – зрадів міліціонер. – В таком разі сідай, поїдем бистро і з комфортом! Це тобі не в автобусі товктись, вміг доїдем!

Ну, то він уже прихвалювався, бо хоч тиснув на «газ» аж до полика, хоч і обігнав дюжину машин, а все ж «вміг» не вийшло – їхали з півгодини.