Василь Врублевський - Нардепка

Стьопка в цей мент сидів у хаті, наминав пиріжка з маком, запиваючи молоком, і намагався пригадати, що йому ще нараджував перед весіллям батько. Першу інструкцію – «Нада, синку, жонку зразу до рук прибирать!» – він уже сповнив.

Ага, ще батько казали: «Не надривайся, за роботу дуже не хапайся! Тесть у тебе з хазяйством, якось коло нього перебудеш. Не протився, але й не годи. Сопи собі тихесенько. Дитину поскорше склепай, а затоді вже й попануєш: як що не так, чемодана в руки і з двору – самі за тобою побіжать, вернутися благатимуть…»

А що! Батько дурному вчити не буде свою кровинку. І взагалі не мішало б тещі сто грамів зятю піднести, а вона замість того з самого ранку в картоплі раком длубається! Весільний дух з обійстя ще й не вивітрився, а вона, бач, в город полізла! Показать хоче, яка роботяща, чи що? Показуйте, мамо, показуйте, тільки мені то все до їдного місця. Спини на вас гнуть не буду. Дочка у вас одненька, мусите обезпечити її, а мені ще он звикнуть треба до нової жизні, роздивиться, що воно й до чого, жінку в рамці поставити, щоб ні-ні…

Ех, все-таки воно й непогано жонатим бути! День собі пересидів-перешвендяв, а увечері жінку за гараку і гойда-гойда!.. Не треба по клубах тинятися, дівок видивляти, яку б заманути кудись під копицю. Вхопив тут собі, завалив у ліжко – своя ж, як-не-як, законна…

Ну, бляха-муха, де вона там лазить? Що це, хіба їда мужчині – молоко з пиріжками?! М’яса якогось би вже треба, помідору. Ану, піду потребую! Порядок повинна чуствовать, а то можу й добавити!..

Але, визирнувши у верандне віконце, забачив Стьопка тещу – бігла якраз через грядку до двору, а Милоська намагалась її перепинити.

– Он як, – скривився Стьопка, – вже сучка пожалілась!..

Щось підказало йому: не попустить теща зобиди доньчиної…

І Стьопка, чесно кажучи, трохи злякався… Та й не трохи, а таки добряче.

«Ех, тату! Що ж це ви?! – похололо в серці. – Що ж це ви? Отак підвести під манастир свого сина… Що ж то воно тепер буде?.. Ех, тату-тату!..»

Кажуть же старі люди: як з першого дня не заладилось, то вже й не поправиш.

Старі – вони мудрі: всього на віку надивляться, всяких кумедій, та й не тільки надивляться, а й на власній шкурі різних оказій спізнають. Тож і ясно, що старих людей варто слухатись. Але ж як не хочеться, ой як не хочеться чинити так, як вони тобі нараять!..

От і Стьопка – не послухався баби Терендихи, що якось забрела ненароком до обійстя Милосьчиних батьків. Врешті, ненароком – то так Сьопка думав, бо коли б знав хоч трохи бабу Терендиху («І шо за фамілія така?» – дивувався, і навіть у голову йому не стукнуло, що то вуличне прізвисько бабине), то мав би відати, що випадково вона ніде й ніколи не з’являється. Вже якщо прийшла, то неспроста. По селу поголос ходив, що знається баба із потойбічними силами, але не злими, а добрими, а відтак хоч і побоювалися її, та все ж шанували й до слів її прислухалися. Поганого баба за весь вік свій ще не нарадила нікому. Але ж Стьопка про те – ні сном, ні духом не знав…

Отож, пришвендяла Терендиха на обійстя, та ще й на таку годину, коли зятьок сам-їден «на хазяйстві» був – Милоська з батьками подалися в ліс за грибами, його ж лишили, аби корову, як з паші прийде, у хліві причинив.

– Сину, – позвала Терендиха, спершись рукою об наріжний кант хати, – а йди-но сюди!

Стьопка підійшов, не привітавшись – забув, що так годиться.

Та бабі, здається, до того й діла ніякого не було. Вона, чесно кажучи, й сама вже частенько забувала здоровкатись – як-не-як, літа вже ген-ген які сиві, а за довгий вік стільки напхалося в мізки, що й не гріх забудькою стати.

– Ти, сину, Дизів зятьок?

– Еге! – буркнув Стьопка. – Зять.

Баба глянула на нього пильно, зітхнула.

– Жаль…

Стьопка вибаньчився не Терендиху: не міг допетрати, що воно має значити, оте «Жаль…», кого воно стосується.

– А шо? – пробубонів насторожено.

– Та нічого, сину, нічого, – спокійно, лагідно навіть, промовила баба.

Помовчала якусь хвилю, а по тому – несподівано:

– Ти б, сину, вивтікав, поки не пізно. Не буде тобі щастя з нею, бо їй не буде з тобою щасливо. Будете точити душі одне одному, як шашіль дерево чи ж червак плід. Не любить вона тебе…

– А ти як знаєш? – насупився Стьопка.

Баба ізнов зітхнула, ще скрушніше й глибше.

– Я, сину, мушу знати, бо вже стара…

– Не мели, бабо, фігні! – скипів Стьопка. – Прийшла тут, понімаїш, і галдиш!

Терендиха захитала докірливо головою.