Алла Марковська - Сніг

– А ось і менший лаполюд, – з усмішкою констатував вождь.

Гел кивнув. Лянгал підійшов до них. Вождь промовив своє рішення:

– Якщо хочете, можете жити з нами у печерах. Та наші люди бояться всього незвичного. У нас був один змінний, він пішов років із десять тому, вижили. Тому я хотів би зберігати у таємниці ваші відмінності якомога довше.

– Добре, – погодився Гел.

Айре підбіг до батька, заховався за його ногами і мовчки визирав, вивчаючи людей, вдягнутих у хутро. Спочатку він подумав, що то також перевертні-котики, дитина не одразу втямила, що то такий одяг. Малий потягнув татка за рукав светра.

– Вибачте, – з усмішкою мовив Гел до Тоорла і Лянгала, і присів до дитини.

– Татку, вони котики? А чому на двох ногах? – пошепки запитав Айре, притулившись до таткового вуха.

– Ні маленький, вони люди, то у них такий одяг, – відповів Гел.

– Ура, санки! – Айре роздивився нарти і побіг до них.

Не встигла дівчина-погонич його зупинити, як дитина повисла на шиї найлютішого пса-вожака. Пес замахав хвостом і якось зі співчуттям і розумінням подивився на Гела: мовляв, у мене такі щенята веселі були, от повиростали.

Тоорл і Лянгал здивовано дивилися на дитину-перевертня, що гралася з білими велетенськими собаками, і на батька-перевертня, котрий з посмішкою спокійно за тим спостерігав. Тоорл навіть помітив, як перевертень і вожак зграї подивилися одне на одного, наче порозумілися два чоловіка і про дітей поговорили. Подумав, що здалося, бо з таким ще не стикався.

– Ти не боїшся, що твою дитину розірвуть наші собаки? – запитав Тоорл.

– Я оберігаю його від злих людей, а собаки його не образять.

Третій чоловік на ім’я Нат Рі стояв трохи осторонь, він був батьком дівчини-погонича, яку звали Найя. З поваги до вождя, котрого все одно називав капітаном, він спостерігав за усім, що відбувалося, мовчки. Вже й забув, як виглядають люди у розвинених світах. Але як виглядають ті, хто зазнав космічної аварії, ще пам’ятав. Ставився до новоприбулих зі співчуттям. Не забув тієї ночі, коли його з товаришами викинули у долині пірати, що захопили пасажирський міжгалактичний просторовий лайнер, на якому Нат Рі був навігатором.

Отже, домовилися з місцевими переселитись у печерне селище. Готувалися до переїзду. Було декілька речей, необхідних місцевим. Тому вони взялися вивчати розбитий корабель. А ще був упольований вчора Гелом, як вони називали, зугл. У холодну пору, коли полювання печерних людей не завжди було вдалим, цілий зугл міг прогодувати плем’я два дні. Був іще елемент двигуна, який можна переробити на акумулятор, бо мав заряд енергії ще на рік. Шкода, що тієї енергії не вистачило б і на хвилину космічних маневрувань. А ще Тоорлу потрібною видалася пічка, котру сконструювали Гел і Енне.

Нат Рі вхопився за набір різних інструментів і запитливо подивився на Гела. Та багато чого могло знадобитись у господарстві відрізаним від всесвіту людям. Тому домовилися приїхати до корабля ще кілька разів, щоб не залишати такі цінні речі.

Керфі ідея переселитися до осілих людей сподобалася. Він квапливо знайшов книжечку, у якій описував усе, що з ним відбувалося, і декілька ручок, які ще могли писати, усе це розпихав по кишенях і був готовий до нових пригод та вражень. А от Енне сіла на канапу й демонстративно склала руки. Коли Гел присів біля дівчини, вона підняла на нього очі, наповнені злими сльозами.

– Тут немає ніякої цивілізації, – Енне не запитувала, вона уточнювала. – І не було.

– Була, – запевнив він. – Але, на жаль, чомусь вона занепала.

– Чому ти не сказав раніше?

– Та яка різниця, як тут жилося раніше, якщо у них зараз немає космічних кораблів? – здивувався Керфі. – Та й не було раніше. Чотириста років тому тут справді була цивілізація потужних магів, вони подорожували завдяки чарам. Я колись про них читав… Але потім згадки про них зникли. Може, хто і цікавився їх долею, та у Пателлі і без того зараз весело…

– Чому ти не сказав раніше?! – вигукнула Енне. – Ми ніколи не виберемося звідси! Ми тут до смерті! А ти не сказав…

Гел обняв її, дівчина пручалась, потім сама обняла його як дитина, що шукає захисту.

– Обіцяй, що ми виберемося звідси, – шепотіла вона, вдарила його ще по дитячому тендітною рукою у плече. – Обіцяй, що коли ми підемо до тієї печери, не залишимося тут довіку.

– Обіцяю, – відповів Гел.

Енне чомусь йому повірила.

Керфі дивувала її поведінка: то плаче, то сміється, то звинувачує Гела у вбивстві, то вимагає від нього порятунку.