Томас Манн - Сповідь афериста Фелікса Круля

Інша фантазія, що також дуже мене займала й ще досі не втратила для мене певного значення й чарівности, полягала ось у чому. «Чого слід бажати більше, — запитував я себе, — бачити світ малим або великим?» Думка моя працювала так: для великих людей — полководців, визначних державних умів, природжених завойовників і володарів, які могутньо вивищуються над натовпом, світ, мабуть, виглядає малим, як шахова дошка, інакше в них не вистачило б жорстокости і душевного спокою на те, щоб зухвало і безтурботно підпорядковувати своїм планам щастя і горе окремих людей. Але з іншого боку, така обмеженість світогляду, безперечно, може зробити людину нікчемною, бо тому, хто рано навчається нехтувати людство і не ставити за нього щербатого шеляга, загрожує небезпека погрузнути в байдужості, млявості і перед впливом на людські душі похмуро віддати перевагу власному спокою. Вже не кажу про те, що нечутливість такої людини, її байдужість і млявість на кожному кроці ображають людську гідність, а це відріже шлях навіть до випадкового життєвого успіху. «Чи не розумніше, чи не краще, — запитував я себе, — бачити світ і людину як щось прекрасне, важливе, гідне будь-яких зусиль, найважчого служіння, щоб, своєю чергою, добитися шани й зажити доброї слави? Але проти такого широкого й шляхетного бачення світу говорить те, що воно з легкістю може призвести до власної недооцінки, перебільшеної сором'язливости, і тоді життя з глузливою посмішкою промчить попри боязкого й шанобливого молодика, шукаючи мужніших коханців. Проте, з іншого боку, святоблива віра в життя дає людині значні переваги. Бо той, хто все і всіх сприймає всерйоз, не тільки буде приємний людям і, таким чином, доб'ється певного успіху в житті, але самі його думки і вчинки неминуче стануть серйозними, пристрасними, відповідальними, що, звичайно, піднесе його в очах людей, навіюватиме їм повагу до такої людини, сприятиме її значним життєвим успіхам». Так розмірковував я, зважуючи всі «за» і «проти». Сам я, мимоволі, просто за своєю натурою, вдавався тільки до другої можливости; для мене великий, безкінечно привабливий світ завжди дарував невимовно солодкі насолоди, гідні будь-яких зусиль і достойні найпристрасніших домагань.

Такі філософські експерименти внутрішньо відчужували мене від однолітків і шкільних товаришів, які вдавалися до розваг, більш звичних для нашого містечка, з іншого боку, всіх цих хлопчиків, синів поміщиків-виноробів і чиновників, батьки застерігали щодо мене і, як незабаром з'ясувалося, навіть забороняли їм зі мною приятелювати. Один із них, якого я спробував запросити до себе, сказав мені прямо в очі, що дружити зі мною і бувати в мене йому заборонено, тому що наш будинок недостатньо благопристойний. Мене це дуже зачепило, і дружба з цим, загалом нічим не примітним хлопцем, стала здаватися мені дуже й дуже привабливою. Але, правду кажучи, думка, що склалася в містечку про наш дім, була небезпідставна.

Уже на самому початку я згадав про розлад, внесений у наше сімейне життя гувернанткою з Веве. Мій бідолашний батько справді упадав за нею і таки досяг омріяної мети, через що між ним і матір’ю виникла сварка, в результаті якої батько на декілька тижнів поїхав до Майнца — це траплялося вже не вперше — відсвіжитися й трохи попарубкувати. Та загалом моя мати, жінка мало цікава й не дуже мудра, була неправа, коли так суворо повелася з бідолашним батьком, бо сама, так само як і моя сестра Олімпія (огрядна й вельми м'ясоїдна особа, яка згодом не без успіху виходила на опереткову сцену), в моральному сенсі стояли анітрохи не вище за нього; тільки батьковій легковажності була притаманна своєрідна чарівність, якої геть бракувало їхній настирній жадобі до насолод. Мати й доньку пов'язувала напрочуд інтимна дружба; пригадую, одного разу мені довелося бачити, як старша сантиметром вимірювала об'єм стегон молодшої, порівнюючи їх зі своїми, я потім кілька годин поспіль ламав собі голову над тим, що б це могло означати. Іншим разом, коли я вже доволі розбирався в усіх таких справах, хоча нічого ще не міг виразити словами, мені довелося стати таємним свідком того, як обидві грайливими приставаннями чіплялися до маляра, який працював у нас — темноокого хлопчини в білій блузі, й нарешті до того його розпалили, що він, не змиваючи зелених вусів, які ці дами йому намалювали олійною фарбою, як несамовитий гнався за ними аж до самої комори, куди ті з відчайдушним вереском заховались.