Томас Манн - Сповідь афериста Фелікса Круля

Мій бідолашний батько був власником фірми «Енґельберт Круль», яка виробляла сьогодні вже призабуте шипуче вино марки «Лорелея екстра кюве». Погреби фірми розташовувались на березі Райну, неподалік від причалу, й частенько в дитинстві я блукав під їхнім прохолодним склепінням, занурившись у задуму, проходжався поміж високих стелажів і розглядав полчища пляшок, які в нахиленому положенні громадились одна над одною аж до самої гори. Ось ви лежите тут, міркував собі я (хоча у той час я, звичайно, ще не вмів добирати таких точних слів), — лежите, огорнені в сутінки підземелля, а всередині вас тихо зріє колючий золотистий сік, який з часом прискорить биття багатьох сердець, змусить прояснитися не одну пару очей! Зараз ви ще голі й непримітні, та одного дня ви у пишній оздобі покинете підземний світ, щоб на святі, на весіллі, в окремому кабінеті бадьоро вистрелити корком у стелю й ширити серед людей хмільну, радісну легкість. Щось таке казав я, коли був хлопчиком, і небезпідставно, адже фірма «Енґельберт Круль» надавала надзвичайно великої ваги зовнішньому виглядові своїх пляшок, тобто тому, що мовою виноробів зветься «зачіскою». Пресовані корки були обкручені срібним дротом і золоченим мотузочком, залиті червоним лаком, ще й збоку на золотому шнурі звисала урочиста кругла печатка, як на папських буллах чи на давніх держав них грамотах; шийка пляшки щедро обгорталася виблискуючим станіолем, а нижче красувалася обрамлена золотом етикетка, ескіз якої розробив для фірми мій хрещений батько Шіммельпрістер. На ній окрім численних гербів та зірочок, вензеля мого батька та тисненої золотими літерами назви «Лорелея екстра кюве» була зображена жіноча постать, зодягнута лише в браслети й намиста; закинувши ногу за ногу, вона сиділа на скелі, тримаючи високо піднятою рукою гребінь, і чесала свої хвилясті коси. До речі, варто зауважити, що якість вина не зовсім відповідала цьому блискучому оформленню. — Круль, — часом казав до батька хрещений Шіммельпрістер, — не хочу вас засмучувати, але поліція мала б заборонити ваше шампанське. Тиждень тому я спокусився й випив десь із півпляшки, і ось мій організм ще й досі не оклигав від такого замаху. Що за чортівню ви додаєте до цього пійла? Гас чи дизельне пальне? Одне слово, це справжня отрута. Бійтесь правосуддя! Мій бідний батько на це знічувався: він був слабкою людиною й не знав, що сказати на різкі слова. — Легко вам насміхатися, Шіммельпрістере, — відповідав він, за звичкою погладжуючи черевце кінчиками пальців, — а я мушу випускати дешевий товар; надто упереджене ставлення в нас до вітчизняної продукції. Загалом, я даю людям те, чого вони чекають. До того ж мене ще й конкуренція душить, я і так заледве тримаюся. — Ось що зазвичай відповідав мій батько.

Ми мешкали в одній з тих чарівних вілл, що обліпили всі похилі береги Райну й так прикрашають прирайнський пейзаж. Наш сад, що спускався до річки, був щедро розцяцькований гномами, грибами та іншими фаянсовими фіґурками; серед них на постаменті красувалася велика блискуча куля, що кумедно спотворювала обличчя, тут були й еолова арфа, кілька ґротів і фонтан, водяні струмені якого художньо перепліталися в повітрі й спадали в басейн, де плавали сріблясті рибки. Якщо говорити про домашній інтер’єр, то, відповідно до смаку батька, все виглядало вишукано й весело. Затишні ніші еркерів так і манили до відпочинку; в одному з них навіть стояла справжня прядка. Безліч дрібничок вишикувалися на етажерках та плюшевих столиках: різні цяцьки, мушлі, дзеркальні скриньки, ароматичні флакончики; на диванах і канапах було накидано купу пухових подушок, розшитих шовком чи прикрашених строкатим гаптуванням: мій батько полюбляв прилягти на м’якому; карнизи на вікнах мали форму алебард; у дверних проймах висіли легкі штори з тростини та різнобарвних пацьорок — ті, що спершу здаються суцільною стіною, та при першому ж дотику розступаються з ледь чутним стуком і шерехом, аби відразу знову зімкнутися за тим, хто ввійшов. У передпокої над вхідними дверима ми мали невеликий дотепний пристрій: поки двері, стримувані особливим пневматичним пристосуванням, повільно зачинялись, пристрій видзвонював початок пісні «Життю радійте».

Таким був дім, де одного дощового й теплого травневого дня, — до речі, це була неділя, — я з’явився на світ; відтепер намагатимусь не забігати наперед, а старанно дотримуватися хронології. Моє народження, коли вірити оповідям домашніх, відбувалось доволі повільно й не без штучного втручання нашого тодішнього домашнього лікаря, доктора Мекума, насамперед через те, що я — якщо лише ту далеку й цілком чужу мені істоту можна так назвати — поводився вельми бездіяльно й байдуже, майже не поділяючи зусиль матері й не виявляючи жоднісінького бажання з’явитись на світ, який я згодом так палко полюбив. Проте я виявився здоровою, міцною дитиною, якій, безперечно, йшло на користь молоко ретельно вибраної годувальниці. Розмірковуючи про свою дивну млявість та відверту нехіть змінити темінь материнського лона на денне світло, я дійшов висновку, що все це безпосередньо пов’язане з моєю надзвичайною сонливістю, ба навіть даром до сну, що виявився в мене ще з раннього дитинства. Кажуть, що я був спокійною дитиною: не горлопанив, не ліз у кожну шпару, а на радість моїх няньок, любив як не поспати, то подрімати; й хоча пізніше я так тягся у світ, до людей, що навіть поставав перед ними під різними іменами й дуже прагнув схилити на свій бік, та ніч і сон були моїм другим життям, я легко засинав, навіть коли не відчував утоми, впадав у глибоке сновидне забуття й коли прокидався після десяти дванадцяти, а часом і чотирнадцяти годин сну, то почувався значно бадьоріше й щасливіше, ніж після денних успіхів і радощів. Цей дивовижний потяг до сну, здавалося, суперечив тій невтримній жазі життя й любови, яка охоплювала мене й про яку на належному місці я вестиму мову. Як уже було сказано, я неодноразово повертався думками до того дивного явища й часом навіть усвідомлював, що ці дві мої особливості не лише не суперечать одна одній, а навпаки, нерозривно пов’язані між собою. Тепер, коли я — всього лише сорокалітня людина, але постаріла й утомлена, що втратила жадібну цікавість до інших людей, — живу цілковито усамітнившись, мій потяг до сну також втрачається, й лише зараз я ніби трохи відвик від довгого спання. Мій сон став коротким, неглибоким, чутливим, а от свого часу у в’язниці, де на сон була сила-силенна часу, я спав, напевне, міцніше, ніж у м’яких ліжках Палас-готелю. Та я знову трохи згрішив, забігши наперед.