Томас Манн - Сповідь афериста Фелікса Круля

Мої домашні часто казали мені, що дитина, яка народилася в неділю, буде щаслива, і хоча мене виховували в родині, вільній від будь-яких забобонів, але цій обставині разом з моїм іменем Фелікс (так мене назвали на честь хрещеного Шіммельпрістера) та моєю привабливою зовнішністю я приписував якийсь особливо таємничий сенс. Так, віра в моє щастя, в те, що я обранець богів, завжди жила в мені й, незважаючи ні на що, мене не одурила. Зауважте дивну властивість мого життя — всі страждання й муки, що випали на мою долю, я сприймав як щось випадкове, що мені не призначалося, й крізь них для мене завжди сяяло сонячним світлом моє справжнє призначення. — Після цього відступу я негайно переходжу до відтворення, принаймні в загальних рисах, картини мого дитинства.

Я був справжнім фантазером і часто веселив своїх домашніх різними витівками й вигадками. Мені здається, що я пригадую, хоча, можливо, скорше з оповідей дорослих, як ще зовсім малим у дитячому платтячку я уявляв себе кайзером і годинами стояв на своєму, бавлячись у цю гру. Сидячи у візочку, який наша нянька возила по садку чи в просторому передпокої нашого дому, я, не знати чому, намагався якомога нижче опустити нижню губу, при цьому верхня розтягувалась ледь не до вух, й так швидко кліпав очима, що очі червоніли й на них наверталися сльози, зрештою, не лише від частого моргання, а від моєї внутрішньої розчулености. Затишений і вражений усвідомленням своєї старечої величности, я сидів у візочку, а нянька кожному стрічному казала, кого вона катає, адже неувага до моєї вигадки мене б страшенно розлютила. «Везу на прогулянку кайзера!» — повідомляла нянька й, салютуючи, притуляла долоню до скроні, а зустрічні кланялися у відповідь. Хрещений Шіммельпрістер любив жартувати, тож охоче мені підігрував, чим ще більше утверджував мене в усвідомленні моєї позірної величі. «Погляньте, ось він їде, наш сивочолий герой!» — казав він, кланяючись при цьому ледь не до землі. Потім він ставав, ніби публіка, на моєму шляху, вигукував «віват», підкидав у повітря капелюха, ціпок і навіть окуляри й сміявся до болю, коли бачив, як від розчуленості на верхню розкатану губу в мене скочувалися сльози.

Цю гру я полюбляв і пізніше, коли вже не міг розраховувати на підтримку дорослих. Зрештою, я її не надто потребував, а радше насолоджувався незалежністю й само достатністю моєї фантазії. Так, я прокидався одного ранку з твердим наміром увесь день бути вісімнадцятирічним принцем на ім’я Карл і твердо тримався за цю вигадку не лише до вечора, а багато днів. Великою перевагою такої гри була можливість не переривати її ні на мить, навіть під час надзвичайно нудних уроків у школі. Я обертався на поблажливу величність, вів жваві й дотепні бесіди з губернатором та ад’ютантом, яких вигадував собі в поміч, і був невимовно щасливий і гордий від почуття таємничости свого високого й найяснішого існування. Який дивовижний дар фантазії, і які насолоди вона нам дає! Якими дурними й обмеженими видавалися мені інші хлопчики, що вочевидь не мали такого обдарування, а отже, й таємних радощів, які я одержував без жодних зовнішніх приготувань, лише завдяки напруженню волі! Зрештою, звичайним хлопчикам зі скуйовдженим волоссям та почервонілими руками було б смішно й ніяк не до лиця уявляти себе принцами. Тоді як у мене було біляве шовковисте волосся, яке рідко трапляється в чоловіків і яке в поєднанні з сіро-блакитними очима так чудово контрастувало із золотистою смаглявістю моєї шкіри, що на перший погляд ніхто навіть не міг визначити, блондин я чи брюнет, і мене з однаковим успіхом брали за того й за того. Я дуже рано почав стежити за своїми руками, не занадто вузькими, але приємної форми, які, до речі, не пітніли, залишаючись завжди помірно теплими і сухими; нігті мої теж милували око своєю витонченістю. У голосі в мене, ще до того, як він встановився, було щось таке, що пестить слух, і наодинці з собою, під час довгих і цікавих розмов вигаданою незрозумілою говіркою з невидимим губернатором я із задоволенням прислухався до його звучання. Такі зовнішні переваги — річ досить невагома; визначити тут можна хіба що ефект від них, однак говорити про це важко, навіть для людини, яка вільно володіє словом. Хай там як, але для мене було очевидно, що я створений із шляхетнішого матеріалу, ніж мої однолітки. Говорячи це, я не страшусь докору в самозакоханості. Мене такий закид зачепити не може, я був би лицеміром або дурнем, якби оцінював себе як звичайнісінький товар. Узявши собі за правило неухильно дотримуватись істини, я повторюю, що був створений таки з найшляхетнішого матеріалу. Підростаючи на самоті (сестра Олімпія була на кілька років старша за мене), я мав схильність до незвичайних, мудрованих занять, приклади яких зараз наведу. По-перше, мені спало на думку вивчати і спостерігати на самому собі силу людської волі, таємничу силу, здатну до майже надприродних виявів. Усім відомо, що наші зіниці звужуються й розширюються залежно від сили світла, яке потрапляє на них. І ось я взяв собі в голову підпорядкувати цей мимовільний рух примхливих м’язів своїй волі. Я ставав перед дзеркалом і, намагаючись вимкнути будь-яку іншу думку, зосереджував усю свою духовну силу на наказі зіницям — звузитися або розширитись на мій розсуд. І насмілюся запевнити, що мої наполегливі вправи увінчалися повним успіхом. Спочатку, попри внутрішню напругу — таку, що піт виступав у мене на лобі й кров відливала від обличчя, — зіниці мої тільки нерівномірно ряхтіли, та з часом я справді навчився наказувати їм звужуватися до крихітних цяток або розширюватись до великих блискучих чорних кружал. Задоволення, яке я відчував від такого успіху, вже межувало з острахом, бо я здригався, думаючи про таємниці людської природи.