Andre Pass - Смарагдова Сага

– Так, – здригнувся Леонід, ніби відірвався від далеких думок. – Софія прийшла додому з дитиною на руках. Але я сумніваюся, що то моя Софія… і моя дитина.

– Що ви маєте на увазі? Що саме вас смутило?

– Після повернення Софія постійно була знервована й ніколи не розповідала про те, що з нею сталося. На всі мої запитання, вона лише фиркала і змінювала тему. Я намагався змусити її все розповісти різними методами. Я благав, скандалив, погрожував піти. Але їй було байдуже. Сварки були мало не щодня. І з кожною сваркою я ставав усе слабшим і старішим. Принаймні, я так гадав. А зараз я думаю, що це було не через сварки, а через дитину.

– Чому ви так вважаєте? – поцікавився Ден.

– Це був наш первісток. Маленька дівчинка. Ми вирішили назвати її Аліною, на честь матері моєї дружини. Я ніколи не мав справу з дітьми й не знаю, як ростуть немовлята. Але Алінка щодня стрімко зростала. Навряд чи, це було нормою. Спочатку я не звертав на це уваги. Я був знесилений і здавалося, що проживав день за рік.

Старигань мовчки підвівся й направився до кухні. Він повернувся з пляшкою віски та трьома келихами. Його руки сильно тремтіли і здавалося, що вмить усе опиниться на підлозі.

– Панове?

– Не відмовимося, дякуємо, – відповів Алексі.

Леонід наповнив келихи та продовжив.

– Проблемою було й те, що Софія не кликала нашу доньку на ім’я.

– А як вона її кликала? – запитав Ден.

– Я не пам’ятаю цього імені. Пам’ять у мене сімдесятирічного дідугана, хлопці. Але я чітко пам’ятаю, як вона кривилася, коли чула від мене її ім’я. Наче я обізвав її якимось лайливим словом. Я почав пити, скандали посилювалися, але лише з моєї ініціативи. Дружині, здавалося, було однаково існую я чи ні. Були вони й був я. «Нас» не було. Останньою краплею стало те, що малеча почала ходити всього за тиждень після народження. За тиждень!

Ден та Алексі уважно слухали.

– А наступного ранку я просто прокинувся в порожньому будинку. Родичам сказав, що подав на розлучення. Одразу став ворогом номер один, бо покинув дружину з немовлям. Та ще й через мій вигляд усі вирішили, що я алкоголік і що я проміняв сім’ю на пляшку. Чутки розпускати – не мішки тягати. Усі, хто мене знали із задоволенням перетерли кожну мою кісточку. Останні дні я почуваюсь так, наче не прокинусь зранку. Добре, що ви завітали в гості і я, нарешті, розповів свою історію.

Усі троє мовчали з хвилину.

– Можливо, ви маєте запитання?

– Так, – мовив Алексі. – Як виглядала ваша кішка?

У продуктовому магазинчику, що знаходився в невеличкому старому київському дворику й навіть назви не мав, ніколи не було натовпу покупців. Загалом то були жильці сусідніх будинків, яким лінь пройти зайвих три сотні метрів до найближчого супермаркету або любителі свіжої випічки, що її готувала дружина власника магазину. Сам Іван Федорович – власник – підробляв щосереди, відпускаючи свого єдиного продавця на відпочинок.

Посеред тижня зазвичай спокійно й багато роботи не передбачається, що йому по силах у похилому віці. «Перші шістдесят років дитинства найважчі в житті чоловіка», – жартувала його кохана дружина. Вона так казала й на його п’ятдесятиріччя, і скаже на сімдесятиріччя, він був певен. І вона мала рацію. Принаймні частково – ці роки Івану Федоровичу давалися найтяжче.

Він сидів за прилавком і вивчав свіжий випуск щотижневої газети. Зараз уже ніхто не читає газет. Усі ці телефони, планшети й комп’ютери геть замінили паперові видання, які йому так подобалися, що він досі передплачував деякі з них. А нещодавно Іван Федорович надіслав листа своїй дружині поштою. Хоча воно ще не дійшло, але обов’язково одного дня вона відкриє поштову скриньку, а там буде лист від нього з банальним віршиком про кохання. Ото стара здивується! Авжеж, здивується. Це тобі не повідомлення у «вайбері» набрати за секунду, а цілий поштовий ритуал. Скоро, мабуть, діти читатимуть про це в підручниках з історії. Його онук кликав це «доісторичними плюшками», але Іван радів, що мав можливість користуватися ними. Він дістав олівця та прийнявся розгадувати кросворд, як задзвенів дверний дзвінок.

– О, Максиме, вітаю.

Високий м’язистий чоловік, років тридцяти на вигляд потиснув руку власникові магазину.

– Вітаю, Іване Федоровичу.

– Тамара якраз сьогодні спекла тістечка, як ти і просив.

– Чудово! Я за ними і прийшов. Ліза буде дуже рада.

Продавець нахилився, щоби дістати з-під прилавка замовлення.